Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Розвіяр спинився. Поклав долоню на маківку звіруїна, примусив подивитися собі в очі:
— Що сталося, Даре?
— Нічого… Розвіяре, я не твій син, а ти мене любиш! А він твій — і ти його… тобі байдуже. Чому?
Розвіяр задумався.
— По-перше, ти син чесного й славетного…
— Знаю! Звісно, знаю… Зате він — син володаря! Син володаря плаче в кутку за коморою…
— Він плакав?
— А що ж йому, сміятись?! — Дарунок тремтів від носа до хвоста.
— Його хтось образив?
— Ні. Не знаю. Але він кухарчук на кухні, і…
— Коли мені було стільки років, скільки йому оце, я був рабом, малий. І мій батько давно був мертвий. Але я не плакав.
* * *
Вони майже спустились до замку, коли по дорозі, що веде від дальньої копані, щодуху пролетів звіруїн із вершником на спині. Вершницею; Яска сиділа, вмостившись боком у сідлі, ухопившись за широкі плечі Лукса. Бризнули врізнобіч роззяви — жінка-маг із камінного замку мала недобру славу й сама її підтримувала. Лукс довгим стрибком пірнув у ворота й зникнув з очей. Розвіяр придав ходи.
— Коли в тебе заняття, Даре?
— Зараз. — Хлопчисько мав задумливий і навіть розгублений вигляд.
— Не треба спізнюватись. Іди.
Розставшись із хлопчиком, Розвіяр пройшов наскрізь один із середніх ярусів, затримавшись на хвилину, щоб напитись води з водограю в непримітній ніші. У чаші фонтана плавав маленький кораблик, зроблений з горіхової шкаралупи й квіткової пелюстки. Розвіяр торкнувся води рукою, кораблик захитався на дрібній хвилі. «Його звати Іміль». Тим краще, тепер він знає ім’я свого старшого сина… Як він обожнював Джаль, як божеволів і ладен був ризикувати життям, та що там — ладен був привласнити її і вмерти.
Він пригадав її жовту сукню й старанну усмішку. Шу-у-зна-скільки років минуло відтоді… Не так уже й багато, якщо міряти людськими життями… І от вона так далеко, що згадувати нецікаво. Чужа, мов намальована на полотні дешевими фарбами. Її просто нема.
Він залишив кораблик мокнути у фонтані й спустився вниз, щоб зустріти Яску та Лукса. Вони піднімались головними сходами, причому Яска спиралась на руку звіруїна, немов у неї не вистачало сил іти. Або не вистачало сил випустити його лікоть.
Вони побачили його одночасно.
— Я зробила, — сказала Яска замість привітання, її голос звучав ще нижче, ніж звичайно. — Я дещо зуміла, Розвіяре.
— Тобі треба відпочити, — скоро промовив Лукс. — Розвіяре, їй треба поїсти й відпочити, вона товклась там цілу добу, у цьому смердючому диму…
— Ходімо, — сказав Розвіяр. — Пообідаємо, і ти все розповіси.
* * *
Копань була прикрита згори залізним куполом. З багатьох труб шугав дим. Усередині, в червоному розпеченому мареві, никали люди у важкому багатошаровому одязі: кочегарили, перекладали яйця, поралися з механізмами.
Копань була глибока й звужувалася донизу. На стінах її, ярус за ярусом, гніздились вогнянки: старі, юні, здатні й нездатні нестись. Тут були личинки, дуже небезпечні, замкнені в клітки з загартованої й примовленої сталі. Яйця купами лежали в ґратчастих лотоках. Над усім цим височіла залізна стріла, схожа на колодязний журавель, зі сталевою колискою на ланцюгу.
— Приготувались! — прокричала Яска владним, майже чоловічим голосом. — Пішов!
Здригнулася стріла. Дзвякнув, натягаючись, ланцюг. Розвіяр мимоволі вхопився за край колиски. Працівники, що керували «журавлем», кректіли з напруги.
Колиска зіслизнула з краю помосту й захиталась. Розвіяр виявився повислим ніби над величезною піччю; робітники потроху відпускали ланцюг, і колиска спускалась. Яска стискала в руках пристрій, схожий на звичайний пічний рогач.
— Ти хоробра жінка, — сказав Розвіяр.
Ясчині очі блиснули з-під шолома:
— Ти тільки тепер дізнався?
Він усміхнувся під шкіряним заборолом. Колиска спускалася все нижче, все важче ставало дихати.
— Розвіяре, — Ясчина рука раптом узяла його за лікоть, — відмовся від походу на Мірте.
— Не чую.
— Чого тобі не вистачає? У тебе все є! Ти великий володар!
— Нічого не чути в цій тріскотні.
— Довкола повно землі, яку ти можеш узяти силою зброї! Землі й людей! Іди хоч на Камінну Стрілку, хоч у Череватий Бір… Відкрай шматок в Імперії! Якщо зовсім не можеш без цього… без війни.
— Ну й спека тут… Губи тріскаються.
— Золоті непідвладні магії. — Яска говорила дуже швидко, їхні шоломи дотикались. — Вони не програли на морі жодної битви. Маг може влаштувати шторм, буревій, але море — це не суша, Розвіяре, море збунтується все, із дна до неба, й маг потоне, а їхні кораблі — утримаються на плаву. Вони знамениті керманичі… Великі воїни. Я не знаю навіть, коли вони брешуть, а коли кажуть правду. Їх неможливо залякати. Це страшні люди…
— Дуже добрі, — вирвалось у Розвіяра.
— Вони не люблять гекса, але ніхто не любить гекса, Розвіяре. Золоті принаймні не людожери.
Він пригадав ніч на плоту й сувої з людської шкіри, які він палив, кидаючи у вогонь жаровні.
— «Пелюстка на воді,
Сідло моєї пам’яті.
У сідлі розпочну новий день,
І завтра сходить сонце»…
У ямі, де тріщав вогонь, тихих слів неможливо було розчути під шоломом, але Яска розчула.
— Ти хочеш помститися за себе? Чи за своє плем’я? Що і кому ти хочеш довести?!
Колиска спустилась майже до самого дна й спинилась, погойдуючись.
— Це тут, — сказала Яска геть іншим, діловитим голосом. — Дивись.
* * *
Вони піднялись нагору за годину. У Розвіяра розвалювалась голова від задухи та спеки, він, зітхнувши з полегкістю, стягнув із себе шкіряний шолом і жадібно взявся вмиватись. Довге Ясчине волосся було туго заплетене на потилиці; жінка перше напилась і тільки потім змила сажу з високих білих вилиць. Жестом відпустила слуг, і ті відійшли на достатню відстань.
— Ти задоволений?
— Так. — Він випрямився, дозволяючи краплям вільно бігти по щоках. — Яско, з такою зброєю ми непереможні.
— Ні, — випнула вона вперед нижню губу. — Ніхто не буває непереможним. Пам’ятаєш, що ти казав про магів: «Це зворотний бік могутності. Вони так звикаються зі своєю силою, що починають недооцінювати простих людей».
— Ти запам’ятала? І пам’ятаєш досі?
— Так. Я ще пообіцяла тобі бути мудрою.
— Дотримала обіцянки, — усміхнувся Розвіяр.
Яска не відповіла на його усмішку:
— Мудрий утримав би тебе, Розвіяре.
Він обійняв її, як обіймав у юності. Притиснув до себе, погладив по голові. Торкнувся губами лоба. Вона обережно вивільнилась:
— Ти знаєш, що Лукс мені вірний? Що, крім мене, у нього нема жінок ні в замку, ні в Нагір’ї?
— Усі чоловіки так кажуть… — Розвіяр похлинувся фальшивою фразою.
Яска похитала головою, одразу нагадавши себе-дівчисько:
— Я маг, якщо ти помітив. Мені дещо відкрито… Лукс мене кохає все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.