Читати книгу - "Яса. Том 2"

— Поспішив ти, пане Іване, поспішив, — так само ясніючи очима, мовив Нечепа. — Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.

— Макогін сказав, що Пилип Курка приторговує Нечепину пасіку.

— Нехай він на Лисій горі торгується.

Така жартівлива балачка повторюється поміж них щоразу. Нечепа давно наміряється продати пасіку, але намір той не доконечний, а може, й несерйозний. Хоч кожну нову зиму долає, як круту гору: обсіли старого болячки, а сил стає все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а він вагається. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду. А може, і не в покуту… Був і він гожим парубком, і присовувалися до нього близенько на колодках дівчата, й покохала його чепурненька, веселенька Хівря, може, й не козир — дівка, але лицем біла і станом струнка. А потім валили вони з братом Зіновієм у лісі дубину на сохи для клуні, й дуб вломився, вдарив Трохима по спині, і щось там тріснуло, й почав рости горб. Горб ріс півроку, далі перестав, а за цей час перестала до нього посміхатися Хівря. Небавом Трохим постеріг, що вона посміхається братові Зіновію. Трохим не вар’ював проти Бога, покорився долі, віддав свій ґрунт і свою худобу Зіновію, а сам пішов у мандри. Жив при одному монастирі, потім при другому, одначе послушенства не прийняв, прислуговував у церкві та трапезній, а далі в монастирській школі. Грамоту знав, почав читати книжки, від одного дяка навчився латини та польської мови. Потім знову мандрував, побував аж на Афоні й, живий та неушкоджений, повернувся назад. Може, через те його не чіпали в дорозі, що горбатий, — взяти в нього нічого, й на невільничі роботи не гожий. А того, що чаїлося під темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрівках. По тому знову жив при монастирях, вже січових, в Самарському монастирі навчав дітей грамоти, після великої чуми два роки справляв уряд січового підписаря. І ось вже майже десять років пасічникує в Грушівці.

Сірко лише вдає, що їздить прицінюватися до Нечепиної пасіки, насправді ж йому кортить порозмовляти з горбанем, відчути Трохимову тиху лагідність і чистоту, яких не одібрали всі жорстокості і всі незугарності світу. Нечепина душа лишилася дитинно чиста і правдива. І через те любо погомоніти з пасічником про те, що ж у світі істинне, а що не істинне, — про вселенський Божий світ і про самого Бога, про багатство й бідність, про війни близькі й дальні, особливо ті, які колись вів Александр Македонський, про Древній Рим, про Рим новий, Візантійський, про турків і татар, про свою українську землю, яка вона була колись, що про неї написали чужинські мудреці й що віщують їй прийдешні літа. Багато земель обійшов на своєму віку Нечепа, багато прочитав у тих землях дивовижних книг, про все має свій розмисл, а що той розмисл підкріплений чистотою серця і непохитною вірою — особливо поважний. І поставали перед Сірком дивовижні краї, нині існуючі й присипані порохом літ, за яким вже не видно й найвищих дахів, і поставали люди, яким не було місця ні в християнськім, ні в поганськім раю, бо вірили вони в інших богів і мали звичаї, про які й чутка запала на землі. Гуло, як вулик, велетенське місто Рим, яке збирало данину майже з усього світу й тонуло в розкошах, пропахло духмяними квітами і кров’ю ворогів та власних достойників (виходило, що криваві чвари народилися разом з людьми), й стугоніли в полі залізом грізні легіони, ставали проти них у кривавім герці інші народи, яких римляни вважали дикими, й помалу та потроху переможці поглинули самих себе, й зводилися на руйновиську інші могутні держави, починали ткати нову нитку, а потім та нитка виявлялася подібною до старої — історія повторювалася спочатку, всі імперії мали один і той же кінець — безславний, і не можуть вони мати іншої долі: будують — бо свій достаток на кістках інших народів. Нечепа розповідав про ті міста так, неначе сам побував у них, звідтам долинали навіть запахи, навіть духмянощі, й брязкіт мечів, і зойки конаючих, і гуркіт колісниць, і ніжна музика. Така він людина — Нечепа. Сірко, окрім того, що поважав Нечепу, відчував до нього співчуття й милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старість в самотині. Отаман відгадував майже кожен порух Нечепиної душі, тільки не подавав знаку, навпаки, намагався підбадьорити, підвеселити жартом. То, либонь, відгадували його власні болі та втрати. Особливо подобалося Сіркові, що Нечепа — повний безсрібляник — міг би забагатіти, зібрати статок, бо бджоли до його рук ідуть, взяток дають добрий, але старий майже увесь мед віддає на Січ, насамперед січовим і самарським старцям. Сірко подумав, що таких людей лишається все менше й менше, а може, ними й тримається людський рід, бо святі — вони далеко й високо і прикладом для простих смертних бути не можуть.

Сірко розсідлав коня, пустив на попас, сіли з Нечепою на розстеленому кулі очерету, гомоніли. Пахло материнкою, яблуками, горішиною, над усім тим панував запах меду. В повітрі стояло туге, медянисте гудіння, бджоли йшли хвиля за хвилею, — здавалося, їх видмухують з горішини невидимі велетенські вуста, — й танули в небі жовтими цятками.

— Це ж знову Пилип Курка прителіпається на куліш, — вдавано поскаржився Нечепа. — Він твою, отамане, з’яву носом чує. Я його перепиню.

Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того цапкання розраду, покинь Грушівку Курка, на другий день згладиться звідси й Нечепа. Сірко те знає, посміхається у вуса.

— Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.

— Чогось бджола втікає з пасіки, — поскаржився Нечепа. — За минулий тиждень втекло три рої. Вже й водою свяченою кропив — не допомогло. Мабуть — таки, чує щось боже створіння, чує. Я вже й свічки гробовницькі заготував, з воску жовтого…

— Для тієї свічки, яку тобі вкладуть у руку, бджоли ще й перги не збирали. І квітки ще ті не виросли, — сказав Сірко. — Хитруєш, Трохиме, боїшся, що справді приїхав пасіку торгувати.

Казав щиро, переконано, аби розвіяти хмарні Нечепині думки, — поважав старого вельми.

— Горб мій почав боліти, ніколи не болів, а тепер болить, — пропустив повз вуха Сіркові слова Нечепа. — Може, то за гріхи мої. Не сповняю в цій пустелі закону Божого, буває, й святки плутаю, постів не дотримуюся…

— Бог у серці…

— А скверна все одно