Читати книгу - "Яса. Том 2"

з саду, заярився не знати од чого й порозганяв пісних черничок та чорнопиких дідів, які видавали себе за дяків і галиччю облягли дім, а сам поїхав на Запорожжя. Це було торік на Маковія. Відтоді в Мерефу не навідувався. Втоптав стежку в цей байрак — кінь сюди вже йшов сам, без повода. Тут відпочивав душею, тут снував свої безконечні думи, тут намірявся дожити віку. Не зможе звести шаблю, то прислужиться козакам хоч порадою.

Тим не втішався. Відчув себе страшенно самотнім і втомленим. Так, його люблять і поважають запорожці. Поважають… Люблять… Але поважають і люблять як свого ватага, як незрадливу людину, котрій можна вірити і довірити навіть життя. Але людині цієї любові мало. Надто на старість, їй, як і дитині, хочеться ласки. І тут для нього повний одруб. Навіть дочки… Вони його мовби й люблять, але хіба можуть вони зрозуміти його життя, що минуло в походах і січах? У них свої родини, діти, свої клопоти, які чимось чужі йому і в які ужитися він вже не зможе. Січове товариство — то безліч. А когось одного біля серця немає. Почало було складатися на батьківсько — синівську дружбу з Лавріном, але й Лаврін щез. Його гордовитий і розважливий джура мовби провалився крізь землю. Мабуть, не треба було його відпускати… Січове товариство — то поважна сила. То останній прихисток волі. Але то — не життя. Життя — це хата, де господиня, де діти. У хаті, де малі діти, й пахне інакше, ніж у куренях. У набитих по зав’язку людом куренях пахне пусткою, а у вдовиній хаті з сиротами хоч і гіркий, але незнищенний дух життя…

Брів і брів по життєвих гонах і не знав, де зупинитися. Зненацька подумав, що, може, й сам жив не так, як треба, й понесе на той світ вину перед Софією. Вона тільки вдавала з себе жінку самостійну та горду, а насправді була слабка і потребувала його підтримки та захисту. Ота її самотність, ота величезна відвічальність перед дітьми, перед світом зломили її. А він їй захисту не дав і не міг дати, він захищав інше, більше, й тепер не міг захистити. Те, що він захищав, оступили дужчі супротивні сили, це був злий, несправедливий присуд долі, який упав саме на цей шмат божої землі. За тим, більшим, впустив і мале, своє, а може, саме там знайшов би щастя, звікував би вік у добрі, статках, любій розмові. Не міг так жити. Не міг знайти щастя у вселенськім нещасті. Навіть не підозрював, що можна прожити, сховавшись від буйних вітрів цього світу. Не для того прийшов у світ. Може, чогось не дотямкував, чогось не добачив, летів на всі поклики і рубався на всіх вітрах… Воднораз подумав, що, як людині во плоті і крові, йому нема чого скаржитися на життя. Він звідав усього: щирої втіхи побратимства, гарячого, хоч і недовгого, шалу кохання, дивної новизни світу після, здавалося б, невідворотної налоги смерті, тріумфальних перемог над власними плоттю і духом при зіткненні з смертельними небезпеками, молитовної тиші в душі і великодніх дзвонів у серці. Найсолодшою стравою з усіх земних була м’ялиця з сухарів, витрушена з мішка й розділена рівно поміж усіма козаками, найтепліше місце — біля степового багаття в осінньому байраці, найщиріша бесіда — біля того ж багаття після цілоденної втечі од ворога або погоні за ним. Його тіло обвіяли всі вітри — степові, морські, лісові, байрачні; його плечі обсипав порох усіх звізд — вечірних, опівнічних, ранкових; його вуста пили воду з глибоких криниць і з вибитих копитами ямок у степу, й дзвінку дніпрову, і солону сиваську, і дощову просто з неба. Все те в ньому, з усього того він сам. І через те не може шкодувати, що з чимось розминувся у світі. І можна б спокійно думати про інший світ, про круту дорогу туди, якби лишав цей світ таким, яким мав бути за його мислями, за заповітами батьків і піснями кобзарів. Пече його, як отрута, одна й та ж думка: що зробив не так і чого не доробив? Й через те позивався з долею і навіть з Богом, запитував його, а він мовчав.

Ступав по схилу вниз, кінь ступав з ним. В цьому місці байрак розчахувався на дві гілки. І росла посередині, на гострому розі, велетенська груша, не груша — цілий ліс на одному корені, піднебесна зелена держава із зеленого листя, твердих зелених грушок, пташиних гнізд, з нестихаючого шелесту, цвірінькання, щебету, бджолиного гулу. Сюди сходилися на свої ради пасічники, одначе ті сходки відбувалися рідко, пасічники — відлюдьки і ніякої товчії не люблять. Байрак великий, сховатися є де. Кроків за сто повернув у вузьку горловину, порослу ліщиною. За горловиною прослалася чималенька долина, оступлена з усіх боків осиками та в’язами, поміж якими росли кущи терну та було нагромаджено купи хмизу, здебільшого колючого, грушевого. Огорожа та — від ведмедя та іншого хижого звіра й од звіра двоногого. По схилу гори ріс яблуневий садок і сіріла латка городу з маленьким баштанником, за городом сіріла ще одна огорожа — з очерету, там стояла пасіка. Кілька бджоляних колод висіло на деревах. Біля них — лазива. Всі дуплянки — чепурненькі, понакривані житніми кулями, ще й перебували під охороною святого Саватія, який сидів на грушевому пеньочку, тримаючи в одній руці хреста, а в другій — драбину. Саватій — сумирний, поморщений дідок, ще й трохи горбатий, бо сотворений з дубового окоренка пасічником за власною подобою. І одягнений так само — в довгу сорочку, підперезану ликом, полотняні штани й личаки. Поруч пасіки — вівшаник і вкрита очеретом хатка — катрага з єдиним віконцем, у якому замість шибок — натягнені на раму волові міхури. За хаткою — вишневий садок і хащі ліщини. Заскрекотала на осиці сорока, друга затріщала десь на горбі, й з горіхової хащі виліз горбатенький дідок у брилі, у довгій полотняній сорочці й таких же полотняних штанях на червоному очкурі, в шкуратяних постолах — верзунах — господар пасіки Трохим Нечепа. В одній руці тримав скісок, у другій — тонку, гінку горішину, що біліла свіжим зрізом.

— Це ти, пане Іване? — Дідок кинув гілку, підняв бриля, оддавши Сіркові тим добридня. — А я думаю, хто це моїх сорок полохає? — Очі в дідка добрі, лагідні, трохи вицвілі, але ще живі, й усмішка ясна. Сірко подумав, що тільки серед пасічників можна