Читати книгу - "Жорстоке небо"

— Добре, — вона якраз добрела до метро. — Я звільнилась, зараз їхатиму до тебе.

— Я через це й телефонував. Гадаю, що тобі немає сенсу заїжджати: Даню ти не забереш, хай краще виспиться, та й Артем до того часу, як приїдеш, напевно, уже спатиме, — Гена замовк, чекаючи заперечень, проте Діана мовчала. Чоловік продовжив: — Знаю, у тебе купа справ, я чув у новинах про смерть пілота, тому, якщо хочеш, можеш залишити хлопців ще на один день у мене.

«Він маніпулює, — Діана підозріло вигнула брову, — набирає собі бали, гівнюк!» Разом з тим вона усвідомлювала, що пропозиція Гени надзвичайно доречна.

— Завтра мій батько працює в другу зміну і перед роботою заведе Артема до дитсадка, я посиджу з Данею. Ти забереш Артема, повертаючись з роботи, а я, якщо з меншим усе буде о’кей, приведу його ввечері до тебе додому.

Діана спинилась перед сходами, що вели до підземного переходу, з дивним, неспокійно-морозним відчуттям зауваживши, що Геннадій уперше назвав квартиру, у якій вони спільно прожили шість років, «її домом». Лише її домом.

Вона мотнула головою, відганяючи плаксиві думки: зараз не час себе жаліти. Один вільний день, і вона покінчить із цією історією — забуде навіки про розслідування катастроф, АНТК ім. Аронова, Авер’янова, Пеллеріна і… Марселя Лакруа. Діана не могла відмовитись від такої пропозиції.

Вона могла опиратись, скільки завгодно, але груди затопило почуття вдячності.

— Як тобі така ідея? — озвався її чоловік.

— Гено… — м’яко сказала Діана.

— Га?

— Дякую тобі.

— Та будь ласка, аби тобі було добре. — Несподівано на денці його голосу забриніла надія: — Ти почитаєш те, що я написав?

Діана ще більше полагіднішала:

— Обов’язково, Гено, — на цей раз у голосі не вчувалося жодної фальшивої нотки. — Із задоволенням.

— І скажеш усе, що думаєш? — обережно докинув чоловік.

— Скажу, — вона всміхнулась. Гена не бачив дружини, але відчув це зі зміни тембру її голосу. — Тільки будь готовим до гіркої правди й нищівної критики.

— Ну, якщо все так погано, залишиш листки в корзинці з папером біля унітазу, щоб я використав їх за призначенням.

— Сподіваюсь, що до такого не дійде.

— Усяке може бути, — пробубнів Геннадій.

— До завтра.

— До зустрічі, Діано.

Діана дісталась додому майже о десятій вечора. Похапцем прийняла душ і, перед тим як лягати спати, перевірила пошту. На сервері її чекав мейл від Марселя. У листі не було нічого, жодного слова, якщо не враховувати прикріплені файли PNN_ATC_Tower_130213.mp3 і PNN_ATC_Tower.docx.

Від: «Marcel Lacroix» m.lacroix@bea.aero

Дата: 21 fеévrier 2013 7:33 pm

Кому: «Діана Столяр» diana.stolyar@ukr.net

Тема: RE: Запис розмов у диспетчерській

Марсель ЛАКРУА,

старший слідчий

Bureau d’Enquêtes et d’Analyses pour la Sécurité de l’Aviation Civile

тел. +33 (1) 278 920 05

www.bea.aero

— — — — — — — — -

Вкладення: PNN_ATC_Tower_130213.mp3

PNN_ATC_Tower.docx

Діана зберегла обидва файли на диск і відкрила аудіозапис розмов у диспетчерській у програвачі Winamp. Запис охоплював останні п’ятнадцять хвилин перед зіткненням. Діана, впізнавши спокійний і впевнений голос Бруно Пішо, прослухала кілька найперших команд, після чого перемотала запис ближче до закінчення: змісту більшості інструкцій вона не розуміла.

Бруно багато мовчав, мало втручаючись у роботу пілотів, озиваючись лише тоді, коли в цьому виникала реальна потреба.

«1419, курс 340, знижуйтесь 400».

«1419, підтримуйте висоту. За моїми даними. опускаєтесь нижче від глісади».

«1419, вас зрозумів. Продовжуйте посадку».

У перервах між репліками було чути голос пілота рейсу 1419. Розмову із диспетчерською вів командир екіпажу — Радислав Ротко.

Лише раз наприкінці запису, за кілька секунд до зіткнення, голос молодого диспетчера змінився. Зрозумівши, що снігоочисник рухається активною смугою, Бруно Пішо несамовито загорлав у мікрофон: «Континенталь» 1419! Набирайте! Набирайте висоту». Ротко відповів щось невиразне, після чого — ще до того, як розірвати зв’язок із диспетчерською — віддав наказ другому пілоту про скасування посадки і переведення двигунів у злітний режим.

Діана не стала слухати надісланий Марселем аудіофайл удруге. Їй вистачило одного разу, щоб зрозуміти, що голос, інтонація й фрази, вимовлені і Бруно Пішо, і Радиславом Ротко нічим не відрізняються від записаних бортовим самописцем. Обидва записи — у місцях, де вони збігалися, — виглядали ідентичними.

Діана закрила Winamp. От і все. Її підозри не випарувались остаточно — щось трохи лишилося в осаду, але вона усвідомлювала, що більше не має зачіпок. Усе даремно. Діана зметикувала, що вона справді роздула з мухи слона: її сумніви та припущення не мали під собою підґрунтя. Запис із «чорної скриньки» справжній, ніхто його не змінював і не сфальсифіковував.

— От і все… — вголос повторила жінка, відчуваючи, як утома перетворює на кисіль кістки її ніг.

Діана здивувалась, навіть розсердилася, збагнувши, що замість жалю чи розчарування відчуває полегшення. Напевно, так краще. Вона більше нікому не виноситиме мізки. Завтра вона гарно виспиться, з’їздить на роботу, напише заяву про звільнення, потім забере Артема з дитсадка, повернеться додому і… розпочне нове життя.

Жінка потягнулась, хруснувши суглобами, і підвелася. Востаннє кинувши погляд на промовисто безслівний e-mail від Марселя, Діана вимкнула комп’ютер, потім — світло і з розмаху плюхнулась на диван.

«Не треба було погоджуватись, — поринаючи у сон, думала вона. — Від початку не треба було лізти в розслідування. Хоча яка тепер різниця? Все позаду. Все закінчилося».

Переглянути файл PNN_ATC_Tower.docx вона не здогадалася.

64

22 лютого 2013, 08:51 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Діана безпробудно проспала десять годин і все одно почувалася невиспаною, коли за десять дев’ята її розбудила настирлива вібрація мобільного телефону.

— Ну, хто?! — крикнула вона порожній залі, кліпаючи свинцевими повіками і лаючи себе за те, що не додумалась учора ввечері вимкнути мобілку.

Телефон валявся на столі, і попервах, зі злості вчепившись зубами в подушку, Діана подумала, що не вставатиме, хай тарабанить, а тоді зненацька згадала про Даню.

— От блін! — вона злетіла з дивана з такою прудкістю, наче її жахнуло струмом.

«Мабуть, щось із малим!»

Підбігла до столу і схопила до рук мобілку:

— Алло! Алло! Що там, Гено?

— Це не Гена.

— Ем… Ні? — Діана не впізнала голос.

— Це я, Діано.

— О, це ви, хрещений! — Діана нарешті впізнала Олексія Рудика і тут-таки