Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Стоянка виявилась аж через дорогу, тож довелося спершу ставити машину, а потім скакати через калюжі до входу в Hunter’s Creek Hotel. У лівій руці я ніс сумку, правою тримав Теодора, коли раптом перед входом до готелю малюк зупинився, висмикнув долоню й задер голову. Вітер куйовдив його волосся та бризкав мжичкою у лице.

— Що там? — я теж зиркнув угору.

Тео не відповів. Я пробігся очима по вікнах до самого даху, задивився на хмари, що, вируючи, мчали на захід, але нічого цікавого не зауважив.

— Що там таке?

Ще кілька секунд Тео не відривав очей чи то від горішнього поверху, чи то від чогось на даху Hunter’s Creek Hotel, а потім опустив голову й глянув назад, на стоянку, звідки ми прийшли. Я простежив за його поглядом: кількадесят легкових автомобілів, півдесятка кудлатих пальм, одноповерхові житлові будинки, придорожній магазинчик із яскравою вивіскою. Все.

— Тео?..

— Нічого.

Хлопчак відвернувся, взяв мене за руку й потягнув до готелю.

107

У мене не вистачило мізків завчасу придбати квиток через Інтернет, через що в суботу, 12 вересня, ми з Тео півтори години простовбичили в черзі перед касами. І це ще нам пощастило: був вересень, і більшість американських дітей пішла до школи. Стояння в черзі — і ще, звісно, погода — добряче попсували враження від першого дня.

Зате в неділю розпогодилось, і ми відірвалися на повну: до смеркання не вилазили з Магічного Королівства[111]. Теодора наче підмінили. Якщо в Мерилендському науковому центрі малюк швидко занудьгував і о десятій вечора, сказавши, що втомився, попросився додому, то в Магічному Королівстві я не встигав за ним. Ми обійшли майже всі «землі», покаталися на добрій половині атракціонів, і коли вже поночі повернулися до Hunter’s Creek Hotel, без перебільшення валилися з ніг. Повечерявши хот-догами, що надибали дорогою, відразу полізли під ковдру. Завтра мав бути понеділок (а отже, я сподівався, трохи менше людей), і тому запропонував Теодору піти до Королівства Тварин. Цей парк — найбільший у центрі — складався із шести зон, у кожній із яких містилися десятки екзотичних і рідкісних тварин: бенгальські тигри, нільські крокодили, африканські слони, чорні носороги, комодські варани, гепарди, пітони, удави, страуси, жирафи, леви й навіть шиплячі мадагаскарські таргани (хай там що воно, бляха, таке). Тео вислухав мене, захоплено кивнув і посміхнувся — уперше по- справжньому посміхнувся після викрадення! — й це було… не знаю… як побачити промінчик сонця наприкінці холодного й похмурого лютневого дня.

О пів на одинадцяту ми обоє спали без задніх ніг.

108

Уночі докучали кошмари. Щось моторошно-безформне, без виразних упізнаваних обрисів переслідувало мене темними вулицями незнайомого міста, раз у раз примушуючи прокидатись, тож я не надто здивувався, коли за двадцять до сьомої вчетверте чи вп’яте за ніч без усякої причини розплющив повіки. Я лежав на правому боці, обличчям до виходу на балкон, марно хапаючись за уривки снів, що вислизали зі свідомості. Цупкі темно-коричневі портьєри затуляли вікно, та понад підлогою тягнулась яскрава, немов розплавлений метал, смужка світла. Промайнула думка, що день буде погожим, і тільки після того я повернувся на лівий бік.

Теодора не було.

Що дивно — тобто, що здивувало мене значно пізніше, коли подумки повернувся до цього епізоду, — спочатку я не насторожився. Поклав руку на зім’яте простирадло й відчув тепло, яке ще зберігав матрац. Потім зиркнув на стіну, що відмежовувала простір готельного номера від ванної кімнати, й прислухався.

Тиша.

Усе ще без занепокоєння я встав із ліжка, підступив до дверей туалету і приклав до них вухо. Зсередини — жодного звуку. Відчуваючи, як у нутрощах ожили й заворушилися перші холодні черв’яки, неголосно постукав:

— Тео? Ти тут?

А тоді погляд натрапив на вимикач світла — і за мікроскопічну мить у шлунку виросла бездонна вирва, а груди водночас пронизали тисячі голок. Увімкнувши світло, я рвонув на себе двері. Всередині ванної нікого не було.

— ТЕО!

Серце несамовито застрибало в грудях, і в самих лише трусах я вискочив у готельний коридор. Спершу повернув голову праворуч. Уздовж стін тягнулися неглибокі ніші з дверима готельних номерів, метрів за двадцять від мене галерея закінчувалася вузьким вертикальним вікном. Після півтемряви своєї кімнати я мусив мружитися, та, попри це, відразу побачив, що коридор безлюдний. Навряд чи Тео зайшов до якогось із номерів. Тоді я повернув голову ліворуч. Сонячне світло з північного боку готелю було не таким яскравим та ще й уливалось у вікно під кутом, тому не досягло далеко. Лампи не працювали, і та частина коридору, що вела до ліфтів, розчинялась у темряві.

Я кинувся ліворуч і зупинився тільки тоді, коли замість затоптаного багряно-зеленого килима відчув під босими ступнями холодні плити вестибюля. На ліфтовому майданчику світла вистачало — над головою горіло кілька люмінесцентних ламп. Ні на що особливо не сподіваючись, я зазирнув у коридор південного крила.

Порожньо.

— Тео! — паніка, немов пожежа, ширилася тілом. — ТЕО-О-О!

Я очманіло крутив головою, не знаючи, за що хапатись і куди бігти, коли погляд наштовхнувся на півсферичну камеру спостереження під стелею на початку коридору в північному крилі.

«Бляха, камери! Він має бути на камерах!»

Я натиснув кнопку виклику ліфта й, подумки проклинаючи себе за те, що не здогадався вдягтися відразу, рвонув до своєї кімнати. Через півхвилини я помчав назад, з розгону застрибнув у ліфт і спустився на рецепцію.

О такій годині в холі Hunter’s Creek Hotel було малолюдно. На диванах супроти рецепції сиділи літня пара й жінка з двома дітьми. За стійкою — сонні й вим’яті після нічного чергування — стояли гладкий охоронець у сірому мішкуватому костюмі (з рацією та газовим балончиком, причепленими спереду до пояса) й невисокий худорлявий консьєрж із акуратною борідкою та носом із горбинкою.

— Доброго ранку, сер, — консьєрж умить відчув, що в мене щось трапилось. — Чим можу допомогти?

Я перевів очі на огрядного охоронця. Проскочила думка, що в костюмі він з біса схожий на мішок із апельсинами.

— Мій син… — повітря враз скінчилося, і я голосно кавкнув. Потім опустив голову, глибоко вдихнув і почав знову: — Мій син щойно зник. Я прокинувся, а його немає в номері. Знаю, у вас на поверхах мають бути камери, так? Знайдіть його, будь ласка! Подивіться, куди він пішов!

На мить запала мовчанка, я зіщулився, наготувавшись почути, що камери не працюють, або з якоїсь причини не ведуть запису, або…

— Так, сер, без проблем! — охоронець посунув консьєржа та підступив упритул до стійки. — Номер вашої кімнати?

— Вісім