Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

трохи вище на горі, який вона вхопила кутиком ока. Сам по собі він не був загрозливий, проте приголомшив її більше, ніж підстрелені чоловіки. Силует належав її сестрі. Лісбет упізнала б його й за кілометр, хоча вони не бачилися вже багато років. Саме повітря було отруєне Камілиною присутністю. Згодом Лісбет навіть думала над тим, чи не могла вона тоді застрелити й сестру.

Каміла стояла там довше, ніж потрібно. З її боку було необережністю з’явитися на гірському схилі, однак вона, очевидно, не могла опертися спокусі подивитись на смерть своєї сестри. Лісбет уже до половини натиснула на курок і відчула, як її серце забилося в праведному гніві. Та все ж вона вагалася півсекунди, і цього вистачило, щоб Каміла метнулася за скелю, а з тераси з’явилася худорлява постать і почала стріляти. Тоді Лісбет зіскочила назад на залом і разом з Авґустом помчала — ні, майже покотилася схилом униз просто до машини.

Тепер, коли вона йшла з боксерського клубу й пригадувала собі це все, її тіло напружилось, наче готувалося до нового бою. Їй раптом спало на думку, що, може, взагалі не слід іти додому, а просто на якийсь час виїхати з країни. Але щось інше тягло її до комп’ютера й письмового стола — те, що вона побачила перед собою, стоячи в душовій кабінці, перш ніж прочитала повідомлення від Каміли, і що, попри спомини про Інґаре, дедалі більше полонило її думки.

То було рівняння еліптичної кривої, яке Авґуст написав на тому самому аркуші, де намалював убивцю. Навіть на перший погляд рівняння видалося Лісбет блискучим, а в цю хвилину, коли вона зосередилася на ньому, змусило її пришвидшити ходу й більш-менш забути про Камілу. Рівняння мало такий вигляд:

N = 3034267

Е: у2 = х3 — х — 20; P (3;2).

З математичного погляду в ньому не було чогось виняткового чи надзвичайного. Та це, зрештою, й не дивно. Однак її вразило те, що Авґуст, почавши з випадкового числа, яке їй спало на думку там, на Інґаре, пішов далі й розробив значно крашу еліптичну криву, ніж вона сама. Своє рівняння вона залишила на столику біля ліжка, коли хлопчик не хотів засинати. Тоді він на це нічого не відповів і взагалі ніяк не зреагував. Тож Лісбет заснула, думаючи, що Авґуст зовсім не тямить у математичних абстракціях, що він лише своєрідний калькулятор, який може тільки розкладати числа на прості множники.

Але — о Боже! — вона помилилася. Пізніше Авґуст, сидячи посеред ночі й малюючи, не лише все зрозумів, а й удосконалив її математичні розрахунки. Тому Лісбет не зняла ні черевиків, ні шкіряної куртки, а просто влетіла в квартиру, відкрила зашифрований файл АНБ і запустила свою програму для пошуку еліптичних кривих.

Відтак вона зателефонувала Ганні Балдер.

Ганна майже не спала, бо не взяла з собою ніяких таблеток. Але готель і його околиці підбадьорювали її. Разючий гірський краєвид нагадував їй про те, в якій ізоляції вона жила, і їй здавалося, що вона помалу починає розслаблятися й навіть страх, який загніздився в її тілі, поволі відступає. З другого боку, вона могла просто сприймати бажане за дійсне. До того ж вона почувалася дещо розгубленою в такому екстравагантному середовищі.

Колись Ганна неквапом заходила до таких кімнат, цілком упевнена в собі, — гляньте на мене, ось я. А тепер вона всього полохалася, тремтіла й заледве могла щось їсти, хоч сніданок був знаменитий. Сидячи поруч, Авґуст мимохіть записував групи чисел і також нічого не їв, однак напрочуд багато пив свіжовичавленого апельсинового соку.

У Ганни задзвонив її новий зашифрований мобільник, і спершу вона злякалася. А тоді подумала, що це, мабуть, та жінка, яка відрядила їх сюди. Ніхто інший, як їй було відомо, не знав цього номера. Жінка, безперечно, просто хоче довідатися, чи вони добралися без пригод. Тож Ганна відповіла бадьорим голосом і взялася детально описувати, як тут чудесно й прекрасно. Але, на превеликий подив, її безцеремонно урвали:

— Де ви?

— Снідаємо.

— Вам доведеться облишити сніданок і піднятись у свій номер. На нас з Авґустом чекає робота.

— Яка ще робота?

— Я надішлю кілька рівнянь і хочу, щоб він на них подивився. Зрозуміло?

— Не зовсім.

— Просто покажете їх Авґустові, а потім передзвоните мені й скажете, що він написав.

— Гаразд, — розгублено відповіла Ганна.

Відтак вона, прихопивши кілька круасанів і булочку з корицею, рушила з Авґустом до ліфтів.

Власне кажучи, Авґуст допоміг їй лише на початку. Однак цього вистачило. Згодом вона сама побачила свої помилки й, виправивши їх, поліпшила програму. Глибоко зосередившись, вона працювала годину за годиною, аж поки надворі звечоріло й знову посипав сніг. Зненацька — тієї миті вона не забуде ніколи — щось дивне сталося з її файлом. Він подався і змінив форму. Лісбет неначе пройняло струмом, і вона скинула в повітря кулак.

Вона підібрала таємні ключі й розшифрувала документ. Кілька хвилин емоції так переповнювали її, що вона негодна була навіть читати. Потім Лісбет узялася досліджувати вміст файлу, і її подив зростав щосекунди. Хіба це можливо? Інформація була набагато вибуховіша, ніж вона собі уявляла, а записали й зберігали її, либонь, тому, що сліпо вірили в алгоритм RSA. Та ось вона, чорна по білому, вся їхня мерзота. Звісно, текст був важкий для розуміння й ряснів спеціалізованим жаргоном, дивними абревіатурами та зашифрованими посиланнями, але це не завдавало Лісбет ніякої мороки, бо тема була їй знайома.

Вона встигла прочитати майже чотири п’ятих тексту, коли почувся дзвінок у двері. Дівчина просто відмахнулася від нього. Мабуть, то листоноша, якому не вдалося засунути до поштової скриньки книжку чи іншу абищицю. Раптом їй пригадалося повідомлення від Каміли. Лісбет перевірила на комп’ютері, що показує камера на сходах, і заціпеніла.

Там була не Каміла, а друга загроза, що про неї вона, захопившись усім іншим, просто забула. За дверима стояв Ед-Архімед, який усе ж таки вистежив її. Ед неабияк відрізнявся від своїх фото в мережі, однак то, безперечно, був він. Вигляд він мав сердитий і рішучий, тож Лісбет почала швидко міркувати. Що їй робити? Не придумавши нічого кращого, вона відіслала файл АНБ Мікаелові через їхній канал PGP.

Тоді вона вимкнула комп’ютер і через силу звелася на ноги, щоб відчинити двері.

Що сталося з Бубланським? Соня Мудіґ ніяк не могла второпати. Страдницький вираз на обличчі, який вона бачила останніми тижнями, зник, наче вітром здуло. Ян усміхався й мугикав. Певна