Читати книгу - "Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах"

176

Понеділок, 3 грудня 1917 року

Ельфріда Кур бачить, як труна з тілом лейтенанта Вальдекера залишає Шнайдемюль

День надзвичайно холодний, але вона все стоїть на вулиці. Чекає вже довгих дві години. У руці вона тримає троянду, куплену на зекономлені гроші. І ось близько пів на третю почувся барабанний бій. Потім чутно нові звуки: тупіт маршируючих чобіт, духові інструменти, спів. З'явилася процесія: спершу військовий оркестр, потім полковий священик, катафалк, люди в жалобі, в кінці — почесна варта з солдатів у сталевих касках і з гвинтівками.

Траурна процесія? Вона мала б іти разом з ними, вона — одна з них. Ховають лейтенанта Вернера Вальдекера. Його літак зазнав аварії, і він загинув два дні тому. Ельфріда дізналася про це вчора, коли прийшла до школи. У голові її немов розверзлася «зяюча чорна діра», і вона рухалася суто механічно. І потім дві думки не дають їй спокою. Перша: як він тепер виглядає? Голова в нього розколота, зранена, знівечена на шматки? Друга: як мені приховати свої почуття перед людьми?

Катафалк проїжджає повз неї. Вона бачить труну. Вона коричнева, з пласкою кришкою. На ній лежить вінок. Коли катафалк опиняється врівень з нею, вона робить кілька кроків уперед і кидає троянду на труну. Квітка ковзає вниз і падає на бруківку.

Катафалк в'їжджає в розчинені ворота вантажного відділення вокзалу. Загиблий поїде як оплачений багаж. На колії очікує червоно-коричневий товарний вагон. Труну знімають з катафалка. Священик, стоячи посеред штабелів коробок, читає щось уголос з маленької чорної книжечки. Солдати знімають каски. Хором читають «Отче наш». Почесна варта підкидає гвинтівки, лунають три залпи. Потім панує тиша. Ельфріда відчуває запах пороху. Труну занурюють у товарний вагон, за нею — вінок. Двоє залізничних робітників у закопченому одязі зачиняють двері вагона.

Ельфріда виходить на вулицю. Бачить, що там лежить її троянда. Вона піднімає її. Квітка вціліла. Вона нюхає її, схиливши голову, тікає. За її спиною грає військовий оркестр.

177

Вівторок, 4 грудня 1917 року

Андрій Лобанов-Ростовський сидить на вершині гори біля перевалу Пісодері

Починалося все якнайкраще. Удосвіта вони залишили табір біля підніжжя гори і попрямували довгим шляхом угору. Дорога вузька, але цілком придатна для пересування. Вона в'ється серпантином угору, до перевалу. Погода теж чудова. Краєвид з гори прекрасний. Усюди, куди не кинь оком, видніються високі загострені вершини албанських гір. Але кілометрів за десять починаються труднощі.

Андрій Лобанов-Ростовський знаходиться на Балканах, далеко від свого будинку і своєї країни. Він записався добровольцем у з'єднання, що відправили для підкріплення російського контингенту в Салоніках. Це було зумовлене не браком пригод. Навпаки. Він розробив ретельний план — з метою опинитися подалі від тієї Росії, у якій політична революція загрожувала обернутися соціальною катастрофою: «На нас чекає масове кровопролиття і, можливо, терор».

Як зазвичай, він шукав відповіді на свої питання за читанням книг. За останні півроку він перечитав історичну літературу, книги про революції (зрозуміло, про Велику французьку, але ще і про революцію 1848 року), про боротьбу за владу між Марієм і Суллою в Стародавньому Римі тощо. Він сидів з олівцем у руці, щось зазначав, розмірковував, а тим часом навколо нього Росія розпадалася на частини. Йому здавалося, що він знайшов очевидні паралелі в фазах французької та російської революцій. Що робили розумні люди в тодішній Франції? Так, вони встигли залишити країну до початку терору, а потім, після падіння Робесп'єра, повернулися. Отже, слід перечекати період розпаду, а потім повернутися назад, коли життя знову нормалізується. Саме так він і сподівався вчинити. Тому він і вирушав добровольцем на цей фронт. Військова форма — його сховище.

Салоніки справили на нього гнітюче враження. Частково виглядом спаленого міста: «Ніколи не бачив руйнувань такого масштабу». Кілометри згорілих будинків. Цивільне населення — греки, турки, євреї, албанці — мешкали «мов жебраки в наметах або дерев'яних сараях посеред руїн, на які перетворилися їхні будинки». А почасти — настроєм у союзницьких військах. Він незабаром зрозумів, що почалося моральне розкладання і що «все зненавиділи цей фронт». Бої траплялися рідко, натомість хвороби, здебільшого малярія, спричиняли смерть. У фешенебельних ресторанах поруч з сіллю і перцем на столах зазвичай ставили стаканчики з таблетками хініну. Солдати-відпускники часто влаштовували різні безчинства, а в офіцерських їдальнях раз у раз спалахували бійки між представниками різних армій. Останнє особливо шокувало Лобанова-Ростовського. Нічого подібного він раніше не бачив. Ворогували зазвичай одні й ті самі: британці, серби і росіяни билися з французами, італійцями та греками. Десь високо в горах очманілий французький полковник проголосив власну карликову республіку, карбував власну валюту і випускав свої поштові марки.

Розрахунки Лобанова-Ростовського не виправдалися. Революційні потрясіння відчувалися навіть на Балканах. Особливо після того, як вони дізналися про те, що більшовики перебрали владу у свої руки і вчора в Брест-Литовську почали з німцями переговори про перемир'я. Після цього атмосфера в батальйоні загострилася. Солдати й унтер-офіцери нарікали, ремствували, сперечалися, не корилися наказам, спізнювалися на шикування. Вартові спали на посту. Офіцери сумнівалися, чи варто видавати боєприпаси особовому складу. А сам Лобанов-Ростовський потрапив під обстріл. Після цього випадку його перевели в інше місце і призначили командиром роти зв'язку.

Саме цю роту він і вів тепер через гори, прямуючи до російської дивізії, що стояла біля озера Пресба. І єдина дорога, що веде туди, пролягала через 1800-метровий перевал Пісодері. Початок, як уже було сказано, виявився вдалим. Але вище лежав сніг, і вузенька, звивиста стежка вкрилася льодом. Лобанов-Ростовський почув позад себе крики і, озирнувшись, побачив, як один віз, запряжений кіньми, зісковзнув униз і звалився з обриву. Коли вони дісталися уламків, один кінь уже загинув. Іншого йому самому довелося пристрелити. За якийсь час стежка зробилася такою крутою, що виснажені коні не могли йти далі, і солдатам самим довелося тягнути вози, просуваючись угору, метр за метром. Сімдесят мулів, навантажених телеграфним обладнанням, могли впоратися краще. Але вони не мали навичок подібного сходження, і двоє з них усе-таки скотилися вниз. Час спливав, і рота розтягнулася в довгу, тонку нитку солдатів, возів і в'ючних тварин, які повільно дерлися вгору, до перевалу.

Після обіду пішов