read-books.club » Любовні романи » Дружина мандрівника в часі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

239
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дружина мандрівника в часі" автора Одрі Ніффенеггер. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 114 115 116 ... 134
Перейти на сторінку:
старшокласником починають розпаковувати коробки, складаючи платівки на прилавок, здивовано вигукуючи над найрізноманітнішими речами, про які я ніколи не чула. Підходжу до Вона і мовчки махаю перед ним трьома дисками.

– Вітаю, Клер – каже він, широко всміхаючись. – Як життя?

– Привіт, Воне. Допоможи, у Генрі завтра день народження.

Він переглядає те, що я вибрала.

– У нього вже є оці два – відповідає він, показуючи на «Lilliput and the Breeders». – А це щось насправді жахливе, – каже, показуючи на «Plasmatics». – Але обгортка чудова.

– Так. А може, у коробці є щось, що би йому сподобалось? – запитую.

– Ні, це все 50-ті. Якоїсь старої, що померла. Оце тобі може сподобатись, тільки вчора отримав.

Він витягує збірник «Golden Palominos» з новоприбулої коробки. На ньому кілька нових пісень, тому беру його. Раптом Вон розпливається у посмішці.

– У мене є щось справді оригінальне для тебе – я тримав це для Генрі.

Він проходить за прилавок і шукає там якийсь час.

– Ось.

Воун дає мені платівку в абсолютно білій обкладинці. Я розгортаю і читаю напис: «Анет Лінн Робінсон, Парижська Опера, 13 травня 1968 року, „Лулу“». Запитально дивлюсь на Вона.

– А й справді, це не те, що завжди. Це піратський запис концерту; офіційно його не існує. Якось він попросив мене простежити за її записами, але зазвичай я так не роблю, тому знайшов оце і зберіг, забувши сказати Генрі. Я слухав запис; справді гарно. Хороша якість звуку.

– Дякую, – шепочу.

– Будь ласка. А що тут такого особливого?

– Вона – мати Генрі.

Вон піднімає брови, і його лоб кумедно морщиться.

– Ти не жартуєш? А й справді… він схожий на неї. Це так цікаво. Гадаєш, він хоч обмовився про це?

– Він рідко про неї говорить. Вона померла, коли він був ще малим. Загинула в аварії.

– О. Так, здається, я пригадую. Добре, може, щось інше для тебе пошукати?

– Ні. Це – те, що треба.

Розраховуюсь із Воном і виходжу, притискаючи до себе диск із голосом матері Генрі, йдучи Девіс-стрит у захваті від очікуваного.

П’ятниця, 16 червня 2006 року (Генрі сорок три, Клер тридцять п’ять)

Генрі: Це мій сорок третій день народження. Навіть знаючи, що мені сьогодні не на роботу, прокинувся о 6:46 ранку і не в змозі знову заснути. Дивлюсь на Клер – її поглинув сон, руки розкидані врізнобіч, волосся хаотично розпорошене на подушці. Вона прекрасна, навіть зі смугами від наволочки на щоках. Обережно встаю з ліжка, йду на кухню, готую каву. У ванній трохи спускаю воду, поки не починає текти гаряча. Нам слід викликати сантехніка, та ми ніяк не зберемося. Повернувшись на кухню, наливаю горнятко кави, несу у ванну і ставлю на вмивальник. Намилюю обличчя і починаю голитися. Зазвичай я професіонал у голінні без дзеркала, та сьогодні, на честь мого дня народження, у мене є звичний необхідний інвентар.

Моє волосся стало майже сивим; трохи чорного залишилось на скронях, мої брови все ще цілковито чорні. Знову трохи відростив волосся, але не довше й не коротше, ніж було ще до зустрічі з Клер. Моя шкіра груба від вітру, є зморшки в кутиках очей та на чолі, помітні лінії від ніздрів до кутиків рота. Моє лице також надто худе. Я весь надто худий. Не як з концтабору Аушвіц, але ненормально худий. Можливо, рання стадія ракової худорлявості. Чи ж худорлявість наркомана. Не хочу про це думати, тому продовжую голитись. Відтак споліскую лице, беру крем після гоління, відходжу й оглядаю себе.

Вчора у бібліотеці хтось згадав про мій день народження, тож Роберто, Ізабель, Мет, Кетрін і Амелія забрали мене на обід до «Б’ю Тай». Знаю, що на роботі переговорювались про моє здоров’я, про те, чому я так раптово схуднув, і про те, що останнім часом швидко постарів. Усі були дуже милі, як зазвичай говорять із хворими на СНІД чи пацієнтами після хіміотерапії. Лише сподіваюсь, що хтось мене про це спитає і я можу збрехати їм і покінчити нарешті з цим. Але натомість ми жартували та їли тайську рисову лапшу, карі, курку з кеш’ю і локшину в соєвому соусі. Амелія подарувала мені фунт незвичайних колумбійських кавових зерен. Кетрін, Мет, Роберто та Ізабель склалися й дістали для мене копію книжки «Mira Calligraphiae Monumenta» з музею Гетті, яку я так фанатично шукав роками у книгарнях Нюберрі. Дивився на них глибоко зворушений і розумів: мої співробітники вважають, що я помираю.

– Друзі, ви… – лише промовив; не вигадав, що сказати далі, тож так і не продовжив. Не так часто я не маю що сказати.

Клер встає, прокидається Альба. Ми всі одягаємось і сідаємо в машину. Їдемо до зоопарку Бруксфілд разом з Гомесом, Шаріс та їхніми дітьми. Ми проводимо день, неквапливо прогулюючись, розглядаючи мавп і фламінго, білих ведмедів і видр. Альбі найбільше подобаються великі коти. Роза тримає Альбу за руку й розповідає їй про динозаврів. Гомес чудово копіює шимпанзе, а Макс та Джо шаленіють збоку, вдаючи із себе слонів і граючи портативні відеоігри. Шаріс, Клер та я просто прогулюємося, теревенимо, ніжимось на сонці. О четвертій годині діти вже стомились і скиглять, тож розсідаємось у свої автівки, обіцяємо згодом ще раз приїхати і повертаємось додому.

Няня приходить о сьомій. Клер то просить, то наказує Альбі бути гарною дівчинкою, і зрештою ми їдемо. Одягнуті – наче з картинки: Клер наполягла; поки їдемо на південь по Лейк-Шор-Драйв, усвідомлюю, що не знаю, куди, власне, ми прямуємо.

– Побачиш, – каже Клер.

– Це ж не вечірка-сюрприз, правда ж? – насторожено запитую.

– Ні, – запевняючи, відповідає вона.

Автострада на Рузвельт залишається позаду, й автівка обережно проїжджає Пілсен – іспанський райончик на південь від центру міста. Ватаги дітей граються на вулицях, ми оминаємо їх і зрештою паркуємо авто біля Двадцятої й Расін. Клер веде мене до низького двоповерхового будинку та дзвонить у ворота. Нас швидко впускають, ми проходимо засміченим подвір’ям і піднімаємось угору небезпечними сходами. Клер стукає в одні з дверей – їх відчиняє Лурдес, подруга Клер зі школи мистецтв. Лурдес усміхається і киває, щоб ми заходили. Тільки-но ми входимо, бачу приміщення, що перероблене у ресторан лише з одним столиком. Звідусіль просочуються чудові аромати, а стіл накритий білою дамаською скатертиною, на ньому – порцеляновий посуд та свічки. На важкому різьбленому серванті – програвач. У вітальні клітки з птахами: папугами, канарками, крихітними нерозлийводами. Лурдес цілує мене у щоку й промовляє:

– З днем народження, Генрі!

Просовую голову на кухню та

1 ... 114 115 116 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дружина мандрівника в часі"