Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"

Уормолд наздогнав Беатрісу аж біля дверей. Він сказав:

— Я розшукав Джакарту в усіх довідниках. Вам не можна їхати туди. Це жахливе місце.

— У мене немає вибору. Я вже просила, щоб мене залишили в секретаріаті.

— А ви хочете там залишитися?

— Ми могли б інколи зустрічатись у ресторанчику, ходити в кіно.

— «Яке безбарвне життя»,— ви ж самі так казали.

— Зате в ньому були б ви.

— Беатрісо, я ж на чотирнадцять років старший од вас.

— Яке це, в біса, має значення? Я знаю, що вас турбує насправді. Не вік, а Міллі.

— Пора їй зрозуміти, що її батько — теж людина.

— Вона якось казала мені, що не можна вас любити.

— Доведеться їй змиритися з цим. Я не можу обмежувати свою любов правилами вуличного руху.

— Вам буде нелегко їй сказати.

— Можливо, через декілька років і жити зі мною буде нелегко.

Вона відповіла:

— Любий, не треба про це тривожитися. Вдруге вас ніхто не кине.

Вони саме цілувались, коли в холл зайшла Міллі, несучи велику корзину якоїсь бабусі, що з’явилася слідом за нею. Вигляд у Міллі був навдивовижу праведний — певне, вона вирішила присвятити себе добрим діянням. Стара перша помітила Уормолда з Беатрісою і схопила Міллі за руку.

— Ходімо звідси, дитинко, — мовила вона. — Знайшли собі місце — у всіх перед очима!

— Не турбуйтеся,— сказала Міллі,— то мій татусь.

Почувши її голос, вони відсунулись одне від одного.

— А це ваша мама?

— Ні, його секретарка.

— Віддайте мою корзину! — обурено вигукнула стара.

— Ага,— мовила Беатріса.— Значить, отак.

Уормолд сказав:

— Ти вже пробач мені, Міллі.

— Дарма,— відказала Міллі.— Пора вже бабусі трохи спізнати життя.

— Мова не про неї. Я знаю, ти скажеш, що це не справжній шлюб...

— Я рада, що ти женишся. В Гавані я думала, що у вас просто роман. Воно, звісно, майже те саме, бо ви обоє вже одружені, та все ж так якось пристойніше. Татку, ти не знаєш, де тут манеж?

— Здається, в Найтсбріджі, та зараз він зачинений.

— Я тільки хочу розвідати туди дорогу.

— А ти не проти, Міллі?

— Чому ж. Поганам дозволено майже все. А ви ж погани. Щасливі! Ну, я іду. Повернуся до обіду.

— Ну от бачите,— сказала Беатріса,— все гаразд.

— Еге ж. Добре я з нею повівся, правда? Все-таки дещо робити я вмію. До речі, як там оті мої відомості про ворожих агентів? Ними, я думаю, задоволені?

— Не зовсім. Розумієте, любий, в лабораторії півтори години вимочували у воді кожну марку, поки знайшли оту вашу цяточку. Якщо не помиляюсь, вона була десь аж на чотириста вісімдесят другій марці, а коли почали її збільшувати, там нічого не було. Ви або засвітили плівку, або обернули мікрооб’єктив не тим кінцем.

— І все ж вони дають мені орден Британської імперії?

— Так.

— І роботу?

— Боюся, що ви на ній не затримаєтесь.

— А я й не збираюсь за неї триматися. Беатрісо, коли вам уперше здалося, що ви мене...

Вона поклала руку йому на плече і повела в танці поміж брудно-зелених стільців. Потім заспівала, трохи збиваючись з мелодії, ніби довго бігла за ним, перше ніж наздогнала:

Розсудливі люди оточують нас,

Міркують розумно вони.

А з мене сміються і твердять весь час,

Що я, мов той пень, дурний.

«На дереві — листя»,— торочать чудні...

— На що ж ми будемо жити? — спитав Уормолд.

— Якось проживемо вдвох.

— Так нас троє,— сказав Уормолд, і вона зрозуміла: найскладнішою проблемою їхнього майбутнього буде те, що йому-таки бракує розсудливості.

Грехем Грін

Післямова Кіри Шахової

Грехем Грін є одним з видатних письменників сучасної Англії, його ім’я широко відоме за межами рідної країни; його твори давно стали здобутком читацького загалу в усьому світі. Добре знають творчість письменника і радянські читачі. Починаючи з 50-х років його книги перекладаються у нас не тільки російською мовою, а й мовами інших народів СРСР, зокрема українською. Такі романи, як «Суть справи» (1948), «Тихий американець» (1955), «Наш резидент у Гавані» (1958), «Ціною втрати» (1960), «Комедіанти» (1966), приваблюють читачів актуальністю теми, глибиною і щирістю, гостротою у постановці важливих для сучасного життя політичних, соціальних і моральних проблем; вони відзначаються тонким розумінням внутрішнього світу людини, блискучою майстерністю у побудові сюжету, взагалі високими художніми якостями і, насамперед, любов’ю до людини, співчуттям до її страждань.

Грехем Грін — гуманіст. Провідною рисою творчості Гріна є пристрасне бажання знайти в людині людське. Його любов до людини з роками втрачає первісну споглядальність і стає дедалі активнішою. Чутливий до неправди, жорстокості, фальші, Грехем Грін постійно викриває облуду й брутальність у стосунках між людьми і народами, які панують у світі «жовтого диявола». Хоч його герої дуже часто й зневірюються у можливості перемоги над злом, в кращих книгах письменник закликає до благородства, доброти і людяності.

Творчість Грехема Гріна — складне явище. Вона розвивається не прямо, не по висхідній лінії. В ній чимало складних суперечностей, хитань, ба навіть ідейних і художніх зривів. Радянський читач далеко не у всьому може погодитись з автором «Тихого американця», він не може поділяти деякі важливі для Гріна думки і переконання. Письменник прожив уже велике життя, це зрілий митець, смаки і симпатії якого в основному сформувалися і погляди викристалізувалися. Важко сподіватися, що його світогляд може ще зазнати радикальних змін і він наблизиться до марксистських поглядів на життя. Але краще в творчості Гріна становить велику цінність і для нашого читацького загалу.

Не приймаючи буржуазної моралі, англійський письменник не бачить дійових форм і методів боротьби із світом визиску. Надзвичайно сильний і переконливий там, де викривається буржуазність у найрізноманітніших її проявах (від демагогічного політиканства до лицемірного святенництва, від влади грошей до мілітаристської істерії), він не спроможний протиставити руїнницьким силам капіталістичного світу реальні позитивні вартості,