Читати книгу - "Холодний Яр"

Холодноярці у землянках „політикували“, розв’язували, кожний по свойому, пекучі питання завтрашнього дня і нудьгували без „роботи“.

-------------------------

Розлігшись на лежанці, розмовляємо з Петренком і Андрієм. Кричимо на весь рот, щоб перекричати шум пополудневого „концерту“ в землянці.

„Перестужений“ вже патефон — хрипло вигравав московську „Разлуку“, а під той „акомпаньямент“, півсотки горлянок — співало українських пісень, — кожен своєї...

До землянки увійшов наш „алхемик“, що мешкав у іншій. Хлопці перестали співати і піднявши голови — наставили вуха. Може що нового скаже...

„Алхемик“ поздоровкався і підійшов до заглиблення, що було викопане у стіні побіля дверей. В ньому лежало кілограмів із сорок вибухових матеріялів.

Витягнувши з-під-споду грудку піроксиліну без „обшивки“ — „алхемик“ уважно оглянув, обмацав і понюхав її.

— Що — може скис? — зауважив хтось із бурлацьких „фільозофів“. „Алхемик“ підійшов і сів коло нас.

— З вибуховим матеріялом — зле... Стіни холодні, у землянці палиться, витворюється вогкість... Піроксилін розбухати почав... якийсь хемічний процес, і від землянки й сліду не залишиться...

— Чорт її бери, землянку, — другу викопаємо, — аби нас не зачепило! — зауважив фільозоф. Отаман крикнув на хлопців і почав нараджуватися з піротехніком.

У розмову вмішався Чорнота.

— Хлопці залежуються, коні застоюються, піроксилін псується... Поїду я, отамане... А по дорозі й піроксилін десь зужию, щоби дурно не пропав.

— Їдь... Одвідай Загороднього за залізницею... Хмара теж десь там обертається...

— Юрко — теж зо мною. — Кивнув Чорнота в мій бік.

З свойого боку натискаю на отамана і дістаю дозвіл. Кіннотники весело заворушилися і почали оглядати зброю. Увечері тридцятькілька верхівців виїхали з Холодноярського ліса в напрямку залізниці. Запас вибухових матеріялів був розміщений у кобурах коло сідел.

Між десятою а одинадцятою, три залізничні містки на лінії Кам’янка — Олександрівка — вилетіли в повітря.

Ранком ми були вже в таборі отамана Загороднього, у лісі коло Розумієвських хуторів. Загін Загороднього виглядав досить пікантно. Всі хлопці в будьоновських рогатих шапках з великими червоними зірками, у нових шинелях з червоними поперечками на грудях.

Спертий на кулеметну тачанку, стояв шовковий червоний прапор. На одній стороні напис: „84 кавполку — от комуністіческіх і комсомольскіх організацій г. Бердічева“.

Загін захопив на залізниці потяг із будьоновським обмундуруванням. Півтисячки нових комплектів — вивезли до ліса. Загородній послав зв’язки до Хмари, щоб той вів сюди чорнолісців — обмундуровувати.

Та Чорноліський полк пішов у дальший рейд — доведеться підождати поки зв’язок знайде. Доведеться стояти у лісі, бо вивозити цінну здобичу в села небезпечно. Шкода, щоб не пропала.

Постановляємо з Чорнотою, що будемо ділити з Загороднім його „долю“, хоч стояти цілими днями на морозі у лісі — річ не дуже приємна. Добре ще, що можна накидати на себе й на коней хоч і по п’ять шинелів...

На третий день селянин з хутора приніс звістку, що до села, кілометрах у восьми від ліса, прибув комісар з „упродкому“ та кільканадцять продчервоноармійців і деруть развйорстку.

Рішаємо, що я і Загородній, взявши двадцятьп’ять хлопців та одну тачанку з кулеметом, — поїдемо і дамо „продкомцям“ чосу під виглядом справжніх будьоновців.

Холодноярці, що мали їхати зі мною, передягнулися. Я теж обернувся у будьоновця, поклавши до того у кишеню документи покійного ад’ютанта 84 кавполка. Між тими документами була й грамота ВЦІК-у на орден „Красного Знамені“ за бої на польському фронті. Козак Загороднього, що відправляв ад’ютанта на той світ — приніс мені і сам орден. Чіпляю його собі на груди.

Виїхали з ліса, їдемо великим шляхом. Снігу майже немає. Дорога добре вкачана.

Кілометрів через три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу — зауважуємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.

Загородній весело потер руки:

— Якесь начальство Бог нам в руки пхає... Може сам голова повітового ревкому!..

Повчаємо хлопців, що коли спинемо те авто, щоби вони, ніби прислухаючися до розмови, оточили його і по даному Загородній знаку — наставили рушниці між очі тим, що будуть в авті. В першу чергу треба уважати на шофера. Пертрактувати в московській мові буду я, бо чигиринський акцент Загороднього відразу зраджував його національність.

Не встигли ми ще дати знак, щоби авто спинилося, як шофер сам зменшив хід і спинив віз.

Під’їжджаємо. На шофері кенгурова доха. В авті якісь два „добродії“ у роскішних дорогих футрах, видко не з аби якого великопанського плеча.

Один із них піднявся.

— Какая часть?

— Третій ескадрон 84 кавполка.

— Слухайте, товариші, — заговорив „товаріщ“ у футрі московською мовою з легким жидівським акцентом, — чи тут дорога безпечна? Нам казали, що тут бандити... Нам треба на Кремінчук...

Роблю здивовані очі.

— Ви відважуєтеся так безпечно їхати!.. Тут бандитів до чорта! Ми от виїхали на операції проти Загороднього. А там дальше оперує кінна банда Хмари. Вчора, кілометрів з десять звідціль по цій дорозі — відбила наш обоз.

Обличчя „товаріща“ скривилося. Він мовчки переглянувся з другим. Тим часом хлопці оточили авто. Тримали рушниці зачеплені ремінем за шию і з цікавістю прислухувалися розмові.

„Товаріщ“ потер рукою чоло.

— От що, товариші! Ви нас відпровадите до свойого штабу, а там нам дадуть охорону дальше. Ми не будемо розвивати сильного ходу і ви поспієте за нами.

— Неможемо. Виконуємо бойовий наказ і мусимо їхати своєю дорогою.

Гордо здвигнув бровами й ласкаво посміхнувся.

— Виконаєте якнайкраще свій обов’язок перед пролетарською державою й урядом. Я — голова подільського Губчека Вільгруде-Соколов, а це товариш голова губревкому Козіцкій. Ми із Винниці, веземо важні матеріяли до Харкова. І взагалі маємо поважні справи до Всеукраїнського Чека і ЦК компартії. Розумієте?

Коли я почув, з ким розмовляю, у мене від радости аж під серцем залоскотало. Певно те саме відчув і Загородній, бо не витримавши довше, махнув рукою. Десяток рушниць уставилося „товарищам“ в очі:

— Руки до гори!

Шофер пірнув у авто і десь із-під керівниці виставилася лише задня частина його тіла. Той, що розмовляв зо мною, зблід і збентежено підняв руки. Голова ревкому, зробивши жахливо-розпучливу міну, підніс праву руку і — стрілив собі в скрань з маленького бравнінґа, що його, яквидно, тримав у рукаві.

Забравши в усіх зброю, садовимо зв’язаного предгубчека на тачанку, мертвого „губревкома“ пересаджуємо до витягнутого і посадженого за керовницею шофера,