Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Я стрималась, аби не відступити на крок.

— Так. Він навчив мене патрійської. Я думала, всі дарвенхардці її вчать.

— Так, усі. Але ніхто цю мову так не називає. Нам заборонено говорити це слово, як і всім на землях Циркути. Цього Ярий тобі не повідомив? Ми можемо називати її лише мертвим наріччям.

— Він казав про це… Але я думала, що тобі можу довіряти, — мовила я холодно. Не вистачало ще, аби він мене повчав. — До того ж, Всевладе, зараз ми не на землях Циркути. Ми не в імперії.

Я вимовила це і вперше відчула страх через сказане. Зараз він мене уб’є. Просто тут, біля цього велета.

Всевлад дивився на мене невідривно. Я спітніла, намагаючись витримати жар його погляду.

— Я помилявся. Ти не змінилась.

— Ну, давай ще скажи, як багато в метейці гордині, — сказала я з викликом. Мене понесло. Ми справді не були зараз у Циркуті, я вперше в житті опинилась за межею безкрайньої, здавалось, імперії.

— Я ніколи більше так тебе не назву. Ти дарвенхардка. Чи поранила ти руку і скрапнула своєю кров’ю в чорну чашу в Медії у день, коли дала присягу?

— Звичайно, так роблять усі, — відмахнулась я. — До чого це запитання?

— Бо не усім пояснюють, для чого це робиться! — несподівано гаркнув Всевлад і, підскочивши до мене, схопив за плечі. Я від несподіванки остовпіла. Він не збирався мене вбивати, хоч мої слова про Патрію явно потягли за собою щось більше.

— Я знаю, ким ти була раніше, до Дарвенхарду. Але тепер ти вже не та. І ти присягнула. Та чаша пам’ятає твою присягу. Якщо в тебе виникнуть думки…

— Якщо ти вважаєш, що я здатна на зраду, то чому притягнув сюди, показав цю скелю, Всевладе?! — крикнула я. Мій терпець уривався. Він про щось не розповідав, а мене вимучував.

— Бо нікому з молодих дарвенхардців не пояснюють достеменно, що то за чаша, в яку ми проливаємо свою кров. Я просто хочу, аби ти добре думала над своїми рішеннями… Ханно, я… — він затнувся.

— Ти сумніваєшся в мені! Ти не проти, аби я стала твоїм напарником, але не віриш мені! Якщо це так, то для чого… лишив би мене в спокої!

Я рвонулась від нього, але Всевлад міцно стискав мої рамена. Мені аж памороки забило від злості.

«Тебе не було тут, коли почалися холоди? Восени?»

Слова і події минулих днів промайнули перед очима. Баргове, снігопад, свистки…

Свисток!

— Ти мене обманув, — загарчала я йому в лице. Всевлад трохи відсахнувся, але мене не відпустив. — Ти знав, що саме я приїду до Баргового! Ти не почув би свистка, якби не чекав мене! Ти мав стояти на воротах прислухаючись! Я пам’ятаю ту заметіль, ти мав добре вслуховуватись, адже навіть для дарвенхардця щось розчути в ній було б занадто важко, а надто тихий свист, нехай і характерний! Ти чекав мене, і мав на це причину, але не хочеш розповідати. Ти втягнув мене в щось. Ти написав не абикому в Дарвенхард, ти написав Ярому, правда? Щоб він організував моє заслання в цю глушину! Хоча я навіть не говорила тобі, хто був моїм учителем! Ти обмовився першим, що знаєш, і сказав це так звично, що я й не зрозуміла спершу, що щось не так!

Його подих торкався мого обличчя, а я не могла вдихнути від злості.

— Так, — зрештою мовив Всевлад. Тихо, але голос його ледь тремтів: — Я попросив Ярого, щоб він усе організував. Ми переписуємось із ним. Я знав, хто став його ученицею. Він розповів мені.

— Ось як він узнав, що я була метейкою, — гаркнула я. — Відпусти мене, або я захищатимусь. І ми вже не в Сколісі, Всевладе, ти знаєш, що не зможеш просто стиснути моє горло.

Він розтиснув пальці на моїх плечах.

Я відступила на крок. Тоді — на ще один. Просто, як колись. Нестерпно було стояти поряд з ним. Почувалась так, як тоді, багато років тому, коли йшла, а він стояв у коридорі біля нашого вікна і просив мене лишитись.

— Не йди, Ханно. Не роби цього знову, прошу тебе. Я розповім тобі усе.

І тут я почула те, чого ніколи не чекала в його голосі — благання. Не прохання, ні. Справжню мольбу. І його погляд… Не такий, як раніше. Бо я так багато бачила завжди в його очах — бажання, захват, владолюбство, біль… Але благання там було вперше. Він дійсно розповість. Він привів мене сюди, щоб це зробити. Або ні… та це вже не має значення.

— Ти привів мене сюди, колишню метейку, на землі, де ще живе пам’ять про народ і Патрію, країну, в якій він проживав, і на руїнах якої я народилась. Ти кажеш мені про клятву, яку я дала людям, чиї предки підкорили моїх. Я не збираюсь зраджувати її, Всевладе, бо не бачу причини… Але ти і Ярий — ви наче зумисне зіштовхуєте мене з минулим Метейського краю, на щось провокуєте. Навіщо ти чиниш так зі мною? Що я тобі зробила?

— Ханно, вислухай мене! — його обличчя скривила гримаса. Всевлад важко дихав, я ще не бачила його таким схвильованим. Я завмерла. — Я б ніколи… ніколи не зробив нічого, через що ти могла б постраждати, і не наразив би на небезпеку… І я не розповідав Ярому, де ми познайомились. Просто він написав, що взяв собі ученицю. Описав тебе, назвав ім’я. Можливо, є ще якась Ханна на світі, але тільки ти могла зайти до Дарвенхарду з ногою, в яку перед тим влучила стріла… Я захоплююсь тобою. І я написав йому, що знаю тебе, але ніколи не згадував, де ми познайомились і хто твої батьки.