Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

А вона…

Вона не скрикнула.

Вона не ляснула його по пиці.

Панна тільки вирвалася з рук і хотіла була щось таке ущипливе сказати простодушному нахабі, як це вона вміла хорошенько, таке сказати, від чого миттю скис би й не такий селюк, як наш коваль Михайлик.

Вона, якесь гостре слово для того мантачивши, вже й зітхнула глибше, бо ж від несподіваного поцілунку перехопило подих, і ліва брова їй вигнулась колесом, а чорні очі спалахнули янгольським кадильним синім вогнем, аж наче димком пойнялись від люті, вже й губи макоцвітні розтулилися, вже й зуби хижо блиснули, перлисті, проти місяця, але… вона не сказала нічого.

Тільки прислухалась.

Передихнула.

І прошепотіла:

— Іде вже той шляхтич. Тс-с-с! Чуєш?

22

Тиша бриніла в гóроді.

Тільки часом перегукувались вартові. Але вже не чути було ні соловейків, ні собак, ні хоркання кобил, ні гуркоту війни, ані пісень клечальних, ані парубоцьких зітхань, що від них такими ночами аж вітер здіймається над Мирославом.

Стоячи біля вікна, вони вдвох, Ярина й Михайлик, знову ненароком схопившись за руки, дослухалися до обережних кроків за вікном.

Михайлик і не глянув навіть на осяяний місяцем Рембрандтів образок на стіні, що в нього, власне, й закохався кілька ночей тому цей селюк з першого погляду, бо ж оригінал ковалика приваблював тепер, ясна річ, властеливіше за портрет…

Парубок чув її дихання, чув дотик руки, бачив мерехтіння очей, а схаменувся лише тоді, коли зовсім близько зашерхотіли чиїсь кроки по ріні, під самим архієрейським будинком.

— На нього, бач, і собаки не брешуть, — посміхнулась бісова панночка. — Отже…

— Хто ж це такий закоханий? — пирснувши, спитав Михайлик…

— Шукач скарбів…

— Таких, як ти?

— Дорожчих! — прошепотіла Ярина і стиснула ковалеві руку.

Нишком визирнувши з вікна, вони побачили дві постаті, що крадькома посувались попід стіною владичиного дому.

— Хто другий? — спитав Михайлик.

— Мар’яна.

— Циганочка?

— Ти вже її знаєш?

Придивившись, Михайлик справді-таки впізнав тоненьку постать чарівної ворожбиточки.

Вона підвела пана Оврама під вікно й стиха сказала:

— Тут.

І підштовхнула Роздобудька до стіни:

— Лізьте, паночку.

— Куди ж?

— У вікно, паночку.

— А драбина?

— Нема, паночку.

— Як же я злізу? — і пан Роздобудько, пещений чепурун, спинився біля мурованої стіни ні в сих ні в тих: так близько була мета його прибуття до Мирослава, лист полковника Кіндратенка, але добутись на другий поверх панок не вмів.

З того десятка жовтожупанних харцизів, що в руїнах монастиря сьогодні полягли від руки Філіппа та Михайлика, лишилося в живих тільки троє поранених, але ж пан Роздобудько про катастрофу ще не знав і собі на допомогу чекав їх усіх сюди — з хвилини на хвилину, і йому було зручніше, щоб вони приспіли вже потому, як папери полковника Кіндратенка опиняться в його кишені, бо, зрештою ж, цікавили шукайла, звісна річ, передусім скарби, а не якась там сухорлявенька панночка, що її забагли так притьмом і в Римі, і в Варшаві, і в домі гетьмана Гордія Пихатого.

Шукайло прагнув добутись до панни Кармели мерщій, бо мусив квапитись, поки йому на поміч не приспіли ті харцизяки, що ховалися в руїнах кляштора.

Та й сторожа могла тут нагибати його в першу-ліпшу хвилину.

Та й собаки десь поблизу забрехали.

Та й невиразні чиїсь голоси вже озвались поблизу архієрейського дому.

Зволікати було ніколи, і Мар’яна смикнула за товстенний мотуз, який звисав з прочиненого вікна до самої землі.

Це було, мабуть, умовне гасло, і чиясь рука мерщій викинула з вікна величезний мішок, який, упавши до ніг Роздобудькові, так його налякав, що пан Оврам замалим не скрикнув, захитався, і Мар’яна-циганочка, щоб його підтримати, схопила за лікоть, міцно стиснула маленькою, але чіпкою ручкою і наказала:

— Лізьте в лантух.

— Навіжена!

— Вас нагору витягнуть мішком.

— Я піду собі, — сказав Оврам і на крок одступив од мішка, маючи надію зразу ж таки зустрітися з помагачами-однокрилівцями, які ось-ось уже повинні були надійти з монастиря.

Аж тут завалували собаки, рвучи когось, знов загомоніли стиха якісь люди, і все це було так близько, коло саду, а чи й у самому саду, що бідолашний шляхтич рвонувся до мішка, став у нього ногами й заскреготав аж, коли спритна циганочка хутенько зав’язала йому над головою чималий гузир, припнула до мотузка і шепнула в вікно:

— Тягніть!

Михайлик і Ярина потягли.

Пан Оврам був не з опасистих, але все-таки не дуже легко було тягти мішок на другий поверх.

— Навіщо ми його — сюди? — ледве чутно спитав Михайлик.

— А ми — не сюди! — в місячних сутінках лукаво пустивши бісика, відповіла Ярина.

— А куди ж?

Ярина промовчала.

Вони його вже й од землі одірвали, вже досить високо й підняли, та ще чимало зусиль було попереду, коли Ярина пошепки сказала:

— Годі!

— Він же повис, панно!

— Так треба! Прив’яжи ось мотуз до гачка.

Тільки тепер збагнув нарешті Михайлик підступність заміру Ярини Подолянки і, коли б він не був такий несміюн, зареготав би тут, як навіжений.

Єдине, на що він спромігся в шаленому захваті, він знову нахабно її поцілував, оцю гордовиту і ще ніким не ціловану панну шляхтянку.

— Геть! — прошепотіла вона з тихою люттю.

— Зараз піду, — покірно погодився Михайлик і… поцілував її знову.

— Я вб’ю тебе! — яросливо прошепотіла Ярина, бо ж ні скрикнути, ні вдарити хлопця не могла: під самісіньким вікном, борсаючись у зав’язаному мішку, висів пан Оврам Роздобудько. — Уб’ю!

— Тепер убивай! — радісно погодився нахаба і поцілував її вп’ять.

23

А внизу циганочка Мар’яна пошепки напоумляла знавіснілого пана Роздобудька, який, утративши останній розум, вовтузився в зав’язанім мішку.

— Нехай же швидше тягнуть! — гарчав Оврам.

— Зачепилося щось: ні туди й ні сюди! І не сіпайтесь, паночку: боки об мур пообшморгуєте.

— Дарма, пся крев! — тихо лаявся пан Оврам.

— Не шарпайтесь, ваша мость: вірьовка обірветься.

— Дарма, відьмо ти єгипетська!

— Падати ж високо! Сторожа вчує!

— Чому ж не тягнуть?

— Цитьте! Хтось іде.

І панич лаявся не так уже й голосно, шептав собі щось, мов рак у торбі, а циганочка знов перестерігала необачного шукача пригод і скарбів:

— Помовч, язичку, кашки дам! Бо як зачують сторожові собацюги…

— Дарма! — шепотів у мішку пан Оврам.

— Дарма, та не дуже! — і, підступивши впритул до висячого лантуха, циганочка чіпко помацала бідолашного панка. — Вони ж, собацюги оті архієрейські… трішки підскочать угору та й сюди — зубами… або й сюди! — і Мар’яна вщипнула знову за м’яке так дуже, аж синець там набряк,