Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Співав та й співав.
Пісня його була крута в колінах, то стрімких, то журливих, то радісних, то уривчастих, а то схожих на чистий голос дуди гайдая, і найчарівнішими, либонь, були перерви та перепинки межи колінами, бо ж без тих перепинок не можна було б оцінити й збагнути всієї краси того співу, бо ж без тих коротеньких зупинок і пауз так не завмирало б серце в чеканні: що ж забринить у наступну хвилину?
Почин чи заспів?
Тьохкання чи спів?
Цюкання чи булькання?
Дрібушки чи кликання? Розкоти чи переливи? Дідькова дудка чи свист?
Михайлик і сам не відав, як воно все те зветься, бо тільки повторював коліна, чуті сьогодні в соловейків, та люди розумні могли б налічити з півкопи відмін і строф, а хтось чуйний міг би спізнати в тому співі велике й дуже серце закоханого співця.
Заплющивши очі, Михайлик із самісінького серця витьохкував коліно за коліном, викликаючи з вікна жадану королівну, ще й не знаючи, що вона вже тут, біля куща бузини, за яким солодко тьохкав парубок, тихо скрадається, ведена вперед бажанням підступити ближче до чарівливого співака і стримувана побоюванням його сполохати і урвати пісню. Стримувана якимось невиразним передчуттям…
21
Кілька розбуджених пристрастю Михайлика соловейків, уже стомлених і вдоволених милостями своїх солов’їх, теж подали голос та й знову заходились над колінами (над колінами пісні, звичайно!), старі, досвідчені солов’ї, котрих примушували співати тільки дві сили — любов і ревнощі, тільки змагання за кохану сіреньку пташечку, тільки бажання вразити силою свого мистецтва й почуття ще вільне серце якої-небудь нецікавої й німої солов’їхи, його майбутньої сварливої та занозистої подружниці, яка…
Та закохані солов’ї, очманілі, дурні, засліплені найдужчим у світі, найчистішим і найбезглуздішим почуттям, вони ж ніколи не думають, бідолашні, про майбутнє.
Не думав ні про що й Михайлик, і зовсім не тому не думав, що розумів усеньку марну недосяжність архієрейської небоги для безчільних зазіхань безхатнього голодранця, ні, ні, о тій годині він не думав ні про що, а просто співав, спонукуваний єдиним бажанням — затримати Ярину біля вікна, співав, і тьохкав, і свистів, і булькав, і лящав, коли зненацька почув біля себе її здивований голос:
— То це ти, мамин синку?
Ані великого зачудовання не було в тім вигуку, ані гордовитості, яка звучала в цім голосі вранці, ані ріски докору чи гніву.
Панна зразу впізнала в соловейкові того молодого нахабу, що сватався до неї вдень.
Вона при світлі місяця без крихти подиву оглянула новісінькі козацькі шати, що вельми личили молодикові, побачила й чубок, підстрижений, підбитий, закандзюблений на запорозький кшталт, побачила і очей палання, мерехтливих, дикуватих, і зненацька спитала:
— А чом це ти, козаче, ходиш босий? — та й пирснула, немовби це була не панна, вихована в манірній Європі, а тутешнє сільське дівчисько.
— Ти ж, дівко, й сама — не взута ж! — слушно зауважив панні Михайлик.
Ярина поглянула на свої босі ніжки, що біліли в сяйві місяця, трішки зніяковіла, бо ж вискочила, як була, просто з ліжка.
Зніяковів і наш Михайлик, звісна річ.
Отак вони й стояли босоніж.
Якусь мить одне на одного роздивлялися.
Аж потім панна Ярина здивовано спитала:
— Як же тебе собаки не порвали?
— Мама казала мені, що на закоханих собаки не брешуть, — просто відмовив Кохайлик.
— А ти хіба… — почала була Ярина.
— Атож! — як про річ цілком очевидну, мовив Михайлик, і сухий вогонь його очей замерехтів тим синім пломенем, яким горить добренна оковита.
Вони помовчали.
Потім Ярина сказала:
— От і добре!
— Що я закоханий?
— Добре, що ти… сюди… зараз оце… прийшов! — і раптом покликала: — Ходім лишень!
— Куди? — аж задихнувся парубок, бо жерущий вогонь охопив його єство. — Куди ж?
— Ходім-но! — і, схопивши за руку, вона повела Кохайлика до сліпих вікон архієрейської господи, які так насторожено повитріщалися в обіллятий місячним сяйвом старий вишневий садок.
— Добре, що ти босий, — сказала дівчина.
— Що ж у тім доброго? — спильна поглянув парубок.
— В чоботях ти й не видерся б.
— Куди?
— Сюди ось.
Панна показала на стіну, заплетену старим хмелем, і на срібне в місячній зливі шестикутне вікно, з якого вона допіру визирала в садок.
Потім звеліла парубкові:
— Лізь лишень.
— Та як же?
— А ось так.
І панна Ярина-Кармела спритно та легко, чіпляючись за нерівності муру, складеного з дикого каменю, за густе плетиво хмелю, миттю вихопилась на своє підвіконня, зникла в хаті, а потім, закликаючи молодика, закивала рукою.
Михайлик вагався б, можливо, й довше, коли б не забрехали зовсім близько собаки.
Скочивши до стіни, молоденький ковалик миттю опинився на підвіконні, а потім — і в панни в кімнаті.
Він тяжко дихав.
Може, від раптового перельоту з кузні до цієї пишної опочивальні.
Може, від неймовірності всього, що скоїлося з ним на ту годину.
А може…
Аж тут за вікном стиха рипнув сонний бас припізнілого вартового:
— Хто там?
— Це я, — спокійним тихим голосом озвалася з вікна Ярина Подолянка.
— Носять чорти! — не дуже й поважливо буркнув собі під ніс сердитий сторож та й подався вгамовувати собак.
А Ярина сказала парубкові:
— Оце ти мене обманюєш?
— Я?! — здивувався Михайлик. — Тебе? Обманюю? Та я ж нікого й ніколи…
— Собаки ж забрехали, парубче?
— Забрехали, серденько.
— На тебе забрехали?
— На мене.
— А ти ж казав, буцім на закоханих… собаки не брешуть! Казав?
— Казав.
— Отже, ти, виходить, нітрішки… — і мерщій спитала: — Як тебе звуть?
— Кохайлик, — відповів збитий з пантелику селюк.
— Як-як?
— Тобто… Михайлик! — поправився хлопець.
— Так от, Кохайлику: ти станеш мені зараз у пригоді. Слухай сюди!
Панна Ярина Подолянка коротко й діловито розповіла Михайлові про появу в городі шляхтича Оврама Роздобудька, шукайла пригод і скарбів, котрому хтось доручив украсти в Мирославі архієрейську небогу, і що їй буде потрібна зараз вірна Михайликова рука, і він, дослівно те зрозумівши, зразу ж таки схопив її за руку.
Та панна відсахнулася:
— Здурів!
— Здурів, — радо погодився Михайлик, не випускаючи руки.
— Пусти!
— Не можу.
— Закричу.
— От-от, — зрадів Михайлик. — Закричи, серденько. Закричи!
— Навіщо це тобі? — зацікавилась панночка.
— Волай: «Рятуйте!», панно моя гожа та мила.
— Ну-ну?
— Зарепетуй, заверещи! Горлай пробі, гукай на ґвалт… Ну, ну, благаю!
— А чого це тобі так притьмом заманулося чути мій крик?
— От!.. Коли б мене ось тут застав хто-небудь? Що тоді було б?
— Анічогісінько.
— Мені довелось би таки й справді рятувати твою честь, Подоляночко? Га? Довелось би таки й справді женитися?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця», після закриття браузера.