Читати книгу - "Чорнильна кров"

Свистун глянув на Басту: на його обпаленій шкірі з'явилися бліді плями.

— Ти вже давно мав померти, Чарівновустий. І Змієголову краще слухатися Мортоли, а не твоєї відьмацької дочки. Срібний князь повівся на її брехню.

Свистун випрямився, наче змія на гербі господаря.

— Повівся? — перепитав він. — Змієголов ні на кого не ведеться. Він великий князь. Рудий Лис часом забуває про це, та й Мортола теж. Не помилися і ти. А тепер зникни. Змієголов наказав, щоб ніхто з колишніх Каприкорнових людей не охороняв цю кімнату. Може, не довіряє вам?

Баста зашипів:

— Ти сам працював на Каприкорна, Свистуне!

— Та невже? Ти бачиш цей ніс? — Свистун провів по срібному носі. — Колись я мав такий, як і в тебе, грубий звичайнісінький ніс. Було боляче його втратити, та Змієголов звелів зробити кращий. Відтоді я більше не співаю для п'яних паліїв, лише для справжнього князя, чий рід старший за вежі цього замку. Не хочеш йому служити — вертайся у Каприкорнову фортецю. Можливо, там між горілими стінами витає його привид. О, та я геть забув, ти ж боїшся привидів, Басто?

Коли бібліотекар повернувся з кріслом, Басти й Свистуна не було. Проте Свистун лишив двох вартових перед дверима, які мали стежити, щоб ніхто, крім бібліотекаря, не входив до світлиці і щоб Сойка постійно працював.

Тадео ніяково усміхнувся до Мо.

— Пробачте! — сказав він тихо і підсунув стілець до столу. — У мене є кілька книжок з дивними пошкодженнями. Ви б могли на них подивитись?

Меґі ледь стримала усмішку.

— Звичайно, — сказав Мо.

— Але не можна, щоб Мортола про це дізналася, тому я прийду, коли стемніє, — прошепотів Тадео. — На щастя, вона лягає спати рано. В цьому замку є чудові книжки, але, на жаль, немає жодного поціновувача. Раніше було по-іншому. Змієголов у посаг дочці віддав найкращого ілюстратора. Єдині копії, які можна замовляти, це манускрипти про предків Змієголова, видобуток та обробку срібла або воєнне мистецтво. Торік, коли скінчилися дрова, Рудий Лис спалив частину моїх найкращих книжок. — На тьмяних очах Тадео виступили сльози.

— Приносьте мені книжки, коли захочете, — сказав Мо.

Старий бібліотекар провів краєм темно-синьої накидки по очах.

— Так! — запнувся він. — Принесу. Дякую вам.

І пішов. Мо зі стогоном сів у крісло.

— Гайда до роботи, — видихнув він.

Знову вона бачила Мо за роботою. Було в цьому щось рідне: як тато вкладає папір, фальцює його, нарізає і брошурує. Весь час стискаючи рукою груди, він працював повільніше, ніж завжди. Та Меґі відчувала: звичні рухи йшли йому на користь.

Вже за кілька годин стара світлиця стала рідною.

Надворі сутеніло, бібліотекар і слуга принесли їм гасові лампи. Тепле світло створювало враження, ніби кімната давно наповнена життям.

— Хто мешкав у цих покоях? — запитав Мо.

— Наша перша княгиня, — відповів Тадео. — Її донька одружилася з сином Тлустого князя. Цікаво, чи Віоланта вже знає, що Козимо загинув? Віоланта народилася з родимою плямою, що спотворила її обличчя, — вів далі бібліотекар. — Казали, що це кара, прокляття фей, бо її мати закохалася в шпільмана. Змієголов звелів відразу після народження дитини відправити княгиню сюди, вона жила тут разом з донькою, доки не померла… померла раптово.

— Сумна історія, — сказав Мо.

— Скільки років було Віоланті, коли її заручили з Козимо і відправили в Омбру? — запитала Меґі.

— Сім. Ми всі сподіваємося, що цього разу дружина народить князеві сина! Приємно знову бачити життя в цій кімнаті! — сказав Тадео неголосно. — Я повернуся з книжками, щойно впевнюсь, що Мортола спить.

— Сім років, Меґі, — сказав Мо, коли бібліотекар пішов. — Тобі вже тринадцять, і я ще досі тебе не відіслав, а про заручини я мовчу.

Приємно було посміятися. Хоча сміх дивно відлунював у високій кімнаті.

Бібліотекар приніс дві книжки.

— Погляньте! — прошепотів Тадео. — Ці розріджені плями на палітурці! І ще складається враження, що чорнило іржавіє. В пергаменті утворюються дірки. Деякі слова вже й не прочитаєш! Що це таке? Черв'яки? Жучки? Я ніколи такого не бачив. У мене був помічник, який знався на книжкових хворобах, та якось він зник, кажуть, пішов до розбійників у ліс.

Мо взяв книжку до рук, розгорнув і провів по сторінках.

— Ви тільки гляньте! — вигукнув він. — Хто це намалював? Я ніколи не бачив таких гарних ілюстрацій.

— Бальбулюс, — відповів Тадео. — Ілюстратор, якого відправили з Віолантою. Він це намалював, коли ще був дуже молодий. Подивіться, його почерк ще недовершений, але зараз його стиль бездоганний.

— Звідки ви знаєте? — спитала Меґі.

Бібліотекар стишив голос.

— Віоланта пересилає мені деякі книжки. Вона знає, що я захоплююся мистецтвом Бальбулюса і що в Сутінковому замку ніхто, крім мене, не любить книжок. Ніхто, з того часу, коли померла її мати. Я хотів би врятувати цю книжку як згадку про княгиню. Знаєте, я думаю, книжка завжди зберігає між сторінок щось від свого власника.

— О, так, я теж у це вірю, — сказав Мо. — Книжка зберігає спогади.

— Знаєте, що з нею зробити, щоб вона не псувалась далі?

Мо обережно закрив книжку.

— Так, але це нелегко. Шашіль, корозія, хто знає, що ще там є… З іншою те саме?

— З цією, — бібліотекар сторожко глянув на двері, — не так кепсько. Але я подумав, вам було б цікаво на неї подивитися. Бальбулюс недавно її закінчив на Віолантине замовлення. Тут усі шпільманські пісні про Сойку. Є лише два примірники цієї книжки: один у Віоланти, другий перед вами. Віоланта зібрала пісні, а Бальбулюс їх проілюстрував. Так, шпільмани… Інколи я думаю, що цей світ давно втратив би пам'ять, якби не строкатий люд. На жаль, Змієголов дуже любить їх вішати! Я весь час кажу, щоб до них перед стратою пускали писаря — записати всі ці чудові пісні, перш ніж слова помруть разом зі шпільманом. Та в цьому замку старого бібліотекаря ніхто не слухає.

Мо заглибився у літери, що бігли по пергаменту, мов тоненький чорнильний струмінь.

— Пробачте мою цікавість. Я чув, ви заперечуєте, що ви Сойка. Бальбулюс намалював Сойку, — прошепотів Тадео. — У піснях його зображено так: чорняве волосся, високий на зріст… Хіба не схожий на вас?

— Гадки не маю, — сказав Мо. — Він завжди в масці, чи не так?

— Так, так. Але ви знаєте, в нього дуже гарний голос, зовсім не як у птаха. Вибачте мою зухвалість, але, — він змовницьки стишив голос, — у вас дуже гарний голос. І якщо у вас є рубець… — Бібліотекар утупився в руку Мо.

— О, ви маєте на увазі оцей, так? — Мо вказав пальцем на