Читати книгу - "Учта для гайвороння"

й по тому — вогню роздмухати не вдалося. Брієнна з огидою покинула спроби, сперлася спиною на скелю, натягла на себе кобеняка і віддалася на милість холодній вогкій ночі. Мріючи про гарячу вечерю, вона пожувала смужку твердої солоної яловичини і послухала оповідку Дика про бій пана Кларенса Крабба з королем чваків. «На язик він таки спритний, — визнала вона, — але й Марк Мулендор з мавпою умів розважати нівроку.»

Було надто вогко, щоб побачити захід сонця, надто сіро, щоб помітити схід місяця. Ніч була темна, без жодної зірки. Крабб вичерпав усі свої побрехеньки та ліг спати. Подрік теж скоро захропів. І лише Брієнна сиділа спиною до скелі, слухаючи хвилі. «Ти близько до моря, Сансо? — питала вона подумки. — Чекаєш у Шептунах на корабель, що ніколи не прийде? Хто там з тобою? Перевіз на трьох, казав він. Невже Біс приєднався до вас із паном Донтосом? Чи може, ти знайшла свою меншу сестру?»

День був довгий, і Брієнна почувалася украй втомленою. Сидячи спиною до каменю і слухаючи дощ, який тихо лопотів навколо, вона скоро закуняла, опустивши важкі повіки, а двічі навіть заснула. Удруге вона прокинулася різко, зненацька, з шаленим стукотом серця, переконана, що над нею хтось стоїть. Руки й ноги затерпли, кобеняк заплутався навколо гомілок; вона відкинула його ногами і стала на землю. Спритний Дик згорнувся коло скелі, майже похований у важкому вогкому піску, і міцно спав. «Сон. То був лише сон.»

Чи не помилилася вона, утікши від пана Крейтона та пана Іліфера? Все ж таки, що не кажи, вони поводилися як доброчесні лицарі. «Якби ж Хайме схотів поїхати зі мною» — подумала вона… але Хайме був лицарем Королегвардії, чиє місце — біля короля. Та й не до Хайме прагнуло її серце, а до Ренлі. «Я присяглася захищати його, і зазнала поразки. Потім присяглася помститися… і цього не справдила. Натомість я утекла з пані Кетлін… і зрадила її сподівання теж.» Вітер змінився, і струмки дощу тепер стікали її обличчям.

Наступного дня від шляху лишилася всипана камінням стежка, а тоді й вона перетворилася на ледве помітний натяк. Приблизно пополудні всі натяки скінчилися коло підніжжя вивітреного стрімчака. Згори на хвилі моря супився невеличкий похмурий замок, чиї три скособочені вежі вирізнялися проти свинцевого неба, наче різьблені.

— Ото Шептуни? — запитав Подрік.

— Це тобі що, руїна? Очі пролупи. — Крабб сплюнув на землю. — Це Лихе Лігво, де тримає стіл старий князь Брюн. Дороги далі немає — поїдемо під соснами.

Брієнна роздивилася стрімчак.

— А туди нагору як потрапимо?

— Та залюбки! — Спритний Дик повернув коня. — Тримайтеся Дика, не губіться. Хто лінькуватиме — тих притьмом чваки вхоплять.

Шлях нагору виявився крутою кам’янистою стежкою, схованою у щілині скелі. Більша його частина виникла зусиллями природи, але тут і там виднілися сходинки, вирізані полегшити підйом. Стежку стискали з обох боків стрімкі скелі. Поїдені століттями пронизливого вітру та солоних бризок, вони де-не-де набули чудернацьких обрисів. Спритний Дик показав декілька, поки подорожні дерлися стежкою.

— Онде голова страшного велетня, бачите? — казав він, і Брієнна посміхалася, коли таки бачила. — А осьо кам’яний дракон. Інше крило відвалилося, коли мій татусь був хлопчиком. А вище — наче цицьки старої відьми висять.

І крадькома кидав погляд на пласкі груди Брієнни.

— Пане? Пані? — покликав Подрік. — Там вершник.

— Де? — Жодна зі скель навколо не мала подібності до вершника.

— На дорозі. Не кам’яний. Справжній. Їде за нами. Отам унизу, — вказав малий.

Брієнна крутнулася у сідлі. Вони вже досить видерлися схилом, щоб бачити на багато верст уздовж берега. Кінний наближався тим самим шляхом, яким прибули вони, за три або чотири версти. «Знову?» Вона кинула на Спритного Дика підозріливий погляд.

— Киньте ото на мене зиркати! — обурився Крабб. — Хай хто він є, Спритний Дик його не знає. Мабуть, хтось із Брюнових людей — мо’, вертається з війни. А чи який співець — блукає світом, та й приблукав.

Він повернув голову і плюнув.

— Хоч не клятий чвак, хай йому грець. Ті почвари верхи не їздять.

— Авжеж, — буркнула Брієнна. Хоч у цьому між ними панувала згода.

Останній десяток сажнів підйому виявився найкрутішим та найзрадливішим. З-під копит коней кришилися камінці, торохтіли каменястою стежкою позаду. Коли вершники виникли зі скельної улоговини, то опинилися просто попід замковими мурами. Згори з бойового ходу на них витріщилося обличчя, потім зникло. Брієнні здалося, що то жінка; саме так вона і сказала Дикові. Той погодився.

— Брюн уже застарий мурами дертися, а сини з онуками пішли на війну. Тут лишилися самі баби та дівки. Ну хіба ще кілька шмаркачів.

Брієнні на язику крутилося запитання, до котрого короля пристав князь Брюн, але те вже не важило. Синів Брюна вдома не було, дехто міг зовсім не повернутися з війни. «Щедрої гостини нам тут не бачити.» Замок, повний самих лише старих, жінок та дітей, нізащо б не відчинив браму озброєним чужинцям.

— Кажеш про князя Брюна так, наче ти його знаєш, — мовила вона до Спритного Дика.

— Мо’, колись і знав.

Брієнна зиркнула на груди його свитини. Обірвані нитки та клапоть темнішої тканини на одязі показували, звідкіля було відірвано нашитого значка. Її провідник був утікачем з війська — жодних сумнівів. А чи вершник позаду не міг бути одним з його побратимів?

— Треба їхати уперед, — наполягав Дик, — поки Брюнові не стало цікаво, чого це ми стовбичимо під його мурами. А стрілити з арбалета може і дівчисько.

Дик змахнув рукою на вапнякові горби, що здіймалися поза замком, темніючи порослими лісом схилами.

— Відси дороги вже нема, лише річища і звірині стежки. Та панні нема чого боятися. Спритний Дик тут усе знає.

Саме цього Брієнна і побоювалася. Верхівкою пагорба пролітав свіжий вітер, але їй у повітрі настирливо смерділо зрадою та пасткою.

— А той вершник?

Якщо його кінь не вмів бігти хвилями, йому теж скоро доведеться видиратися берегом угору.

— А що вершник? Якщо то якийсь дівоставський лайдак, то може, і не знайде цю бісову стежку. А коли знайде, то ми вже загубимося в лісі. Там дороги нема — куди ми поїхали, не видко.

«Хіба що умієш бачити наші сліди.» Брієнна завагалася, чи не краще перестріти вершника просто тут, з мечем у руці.