Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

— Le Tour Eiffel. А ти знаєш, що, коли вона будувалася, митці протестували?

— Ні, але мене це не дивує. Такі вони, ті французи.

— Один романіст, Леон Блуа, називав її істинно трагічним вуличним ліхтарем[230].

Келхун подивився на складанку, побачив, що мав на увазі Блуа, і розсміявся. Вона дійсно була схожою на вуличний ліхтар. Типу того.

— Якийсь інший письменник чи художник — я вже не пригадую, хто саме, — стверджував, що найкраща панорама Парижа відкривається з Ейфелевої вежі, бо це єдина панорама Парижа, де її не видно. — Оллі нахилився ближче, в одній руці стискаючи ціпок, а другу притискаючи собі до попереку, немов щоб той, бува, не розвалився. Його погляд пересунувся зі складанки на розсип деталей, які ще залишилися, мабуть із сотню їх, потім знову на складанку. — Г’юстоне, у вас тут можуть бути проблеми[231].

Дейв уже й сам почав це підозрювати.

— Якщо ти правий, це зруйнує Ользі день.

— Їй варто було б на таке очікувати. Як ти гадаєш, скільки разів уже збиралася й розбиралася ця версія Ейфеля? Старі люди недбалі, як підлітки. — Він випростався. — Вийдеш зі мною надвір, до садка? Маю дещо тобі подарувати. І ще дещо розказати тобі.

Дейв придивився до Оллі:

— Ти в порядку?

Той проігнорував запитання.

— Ходімо надвір. Сьогодні чудовий ранок. Така приємна теплина.

Оллі повів перед до патіо, минаючи тісну зграйку телеглядачів із кавою, він кинув помахом руки комусь «доброго ранку», його ціпок вистукував знайомий ритм: раз-два-три. Дейв доволі охоче вирушив слідом, хоча й був злегка спантеличений.

ІІ

У збудованому у формі літери П «Лейкв’ю» спільна зала містилася між двома видовженими крилами, у яких і були ті самі «апартаменти проживання з доглядом», де кожний номер складався з вітальні, спальні та специфічної ванної кімнати, обладнаної поручнями і душевим стільцем. Недешеві апартаменти. Хоча чимало тутешніх мешканців були вже небездоганними в сенсі континенції[232] (власні нічні інциденти в Дейва почалися невдовзі після того, як йому виповнилося вісімдесят три, і тепер у себе в шафі він тримав на верхній полиці коробки трусів-підгузків), це був не той заклад, де смердить сечею і лізолом. У номерах також було супутникове телебачення, у кожному крилі працював буфет з перекусками, а двічі на місяць відбувалися вечірки з дегустацією вин. Беручи все це до уваги, думав Дейв, тут доволі гарне місце, щоби дограти овертайм.

Садок між житловими корпусами розкошував — майже оргаїстично, — як воно і годиться раннього літа. Стежки вилися, і плескотів центральний фонтан. Буяли квіти, але на інтелігентний, акуратно підстрижений манер. Там і тут стояли телефонні апарати внутрішнього зв’язку, через які гуляльник, вражений раптовою нестачею дихання або повзучим онімінням ніг, міг звернутися по допомогу. Пізніше погуляльників тут буде повно, коли ті, котрі ще не встали (або коли ті, у спільній залі, удосталь заправляться «Фокс Ньюз»), повиходять насолодитися цим днем, поки він іще не розпікся, проте наразі сад належав тільки Оллі й Дейву.

Щойно вони залишили позаду подвійні двері й зійшли сходами з широкого, брукованого кам’яними плитами патіо (обоє спускалися обережно), Оллі зупинився і почав ритися в кишені свого мішкуватого спортивного піджака з картатого твіду «гусячі лапки». Він видобув срібний кишеньковий годинник на важкому срібному ланцюжку. І простягнув його Дейву.

— Я хочу подарувати тобі оце. Він належав моєму прадіду. Судячи з гравірування під кришкою, він його або купив, або отримав від когось у дарунок 1890 року.

Дейв уп’явся очима в годинник, що немов гіпнотизерський амулет звисав зі злегка тремтячої руки Оллі Френкліна, зі здивуванням і острахом.

— Я не можу його прийняти.

Терпляче, наче повчав дитину, Оллі промовив:

— Можеш, якщо я його тобі дарую. Я ж бачив, як ти милувався ним багато, багато разів.

— Це ж сімейна спадкова реліквія!

— Дійсно так, і цей годинник дістанеться моєму брату, якщо залишатиметься в моїй власності, коли я помру. Що я й збираюся зробити, і то скоро. Можливо, сьогодні вночі. Напевне в найближчі кілька днів.

Дейв не знав що сказати.

Тим самим терплячим тоном Оллі вів далі:

— Мій брат, Том, не вартий навіть тієї кількості пороху, яка потрібна, щоб вистрелити ним до Де-Мойна[233]. Я йому аж зовсім такого ніколи не казав, то було б жорстоко, але багато разів я казав це тобі. Хіба не так?

— Ну… так.

— Я підтримував його у трьох провальних бізнесах і двох провальних шлюбах. Пам’ятаю, я розповідав тобі й про це також багато разів. Хіба не так?

— Так, але…

— Я ж заробляв добре і гроші вкладав добре, — сказав Оллі і пішов, вистукуючи ціпком свій персональний код: тюп, тюп-тюп, тюп, тюп-тюп-тюп. — Я один із того ганебного Одного Відсотка, що так лютить ліберальну молодь[234]. Не з величезними статками, зауваж, але достатніми, щоб жити в комфорті тут останні три роки, у той самий час продовжуючи фінансово підтримувати мого меншого брата. Я більше не мушу виконувати цю функцію щодо його дочки, слава Богу; схоже на те, що Марта вже сама собі заробляє на життя. Що вже тішить. Я склав заповіт, цілком законний і коректний, і в ньому я зробив як належить. Як належить по-сімейному. Оскільки я не маю ні дружини, ні власних дітей, це означає, що все залишається Тому. Окрім цього годинника. Він твій. Ти був мені добрим другом. Тож будь ласкавий. Візьми його.

Дейв помислив, вирішив, що зможе повернути годинника, коли передчуття смерті в його друга минеться, і взяв. Клацнув, відчинивши кришку, і замилувався кришталевим циферблатом. Двадцять друга по шостій — точно показує, наскільки він міг судити. Секундна стрілка прудко рухалася у своєму власному маленькому колі прямо над проминулою цифрою 6.

— Чистився кілька разів, але ремонтувався лише раз, — сказав Оллі, відновлюючи своє повільне тюпання. — У тисяча дев’ятсот двадцять третьому, за словами дідуся, після того як мій батько впустив його в колодязь на старій фермі в Гемінгфорд Хоум[235]. Можеш таке собі уявити? Понад сто двадцять років, і тільки один раз ремонтувався. Скільки людських істот на землі можуть таким похвалитися? Дюжина? Може, лише шестеро? У тебе двоє синів і дочка, я правий?

— Правий, — підтвердив Дейв. Його друг дуже змарнів протягом останнього року, з його тонкого,