Читати книгу - "Спокута сатани"

правдою та найшляхетнішою безкорисливістю; вона зробила це місто щасливим. Допоки вона була жива, тут панував земний рай; коли вона померла, слава цього краю померкла. Як багато може зробити жінка, якщо схоче! І як багато вона не повинна робити! Скільки пороків у її звичайному розбещеному способі життя!

− Звідки ви знаєте все те, про що розповідаєте мені? − спитав я.

− Зі старовинних книжок, − відповів він. − Я прочитав те, що сучасним людям нема коли читати. Ви маєте рацію: нове − це тільки старе, наново винайдене та наново відкрите. Якби ви зробили ще крок далі та сказали, що багато з теперішніх людських життів − лише продовження їхнього минулого, ви б не помилились. Тепер, якщо хочете, я завдяки своїй науці можу показати вам місто, що колись стояло тут. «Місто Прекрасне» − ось його назва у перекладі з прадавньої мови.

Я підвівся й глянув на нього зі здивуванням.

− Ви можете мені його показати?! − вигукнув я. − Але як виможете зробити таку неможливу річ?

− Дозвольте мені загіпнотизувати вас, − відповів він, усміхаючись. − Дослідники окультних справ, котрі всюди пхають свого носа, на щастя, ще не відкрили моєї системи гіпнозу; однак вона ніколи не зазнає невдачі. Я обіцяю вам, що під моїм навіюванням ви побачите не лише місто, але й народ.

Мою цікавість було збуджено; у глибині душі я палко прагнув випробувати на собі досвід навіювання, але не хотів цього виявляти, тож розсміявся із силуваною байдужістю.

− Згода! − сказав я. − Але не думаю, що ви зможете загіпнотизувати мене: у мене надто сильна воля. − Після цієї завваги я побачив похмуру посмішку на його вустах, тож поспішно додав: − Зрештою, можете спробувати.

Він відразу підвівся та зробив знак одному зі слуг-єгиптян.

− Зупини барку, Азімаше, − сказав він. − Ми залишаємось тут ночувати.

Азімах, показний на вроду єгиптянин у гарному білому вбранні, приклав руки до голови на знак покори та пішов віддавати розпорядження. За кілька хвилин барка зупинилась. Глибока тиша панувала навколо нас; місячне світло лилося на палубу, немов бурштинове вино; десь далеко, серед темних пісків, до неба здіймалась поодинока колона, так тонко вирізьблена, що в рельєфі можна було розгледіти обриси потворного обличчя. Лючіо досі стояв переді мною; нічого не говорячи, він пильно дивився на мене поглядом, сповненим таїни та меланхолії, і цей погляд, здавалось, пронизував і пропікав моє тіло. Мене зачарували його очі, як пташку зачаровують волошкові очі змії; я силкувався всміхатись і говорити щось несуттєве; утім, зусилля мої були марними, свідомість швидко покинула мене; небо, вода і місяць закружляли в карколомному вихрі; я не міг рухатись: моє тіло наче було прикуте до стільця залізними ланцюгами, і кілька хвилин я був зовсім безпорадним. Раптом мені здалося, що зір мій прояснюється, а чуття знову стають сильними та виразними… Я чув звуки врочистого маршу, і там, у світлі місяця в повні, з тисячами вогнів, які блищали з веж і бань, сяяло Місто Прекрасне!..

XXXIX

Я бачив величні будівлі, обширні, розкішні, гігантські; вулиці, залюднені чоловіками та жінками в білому та кольоровому вбранні, оздобленому коштовним камінням; квіти, що росли на дахах палаців, фантастичними петлями й гірляндами перекидаючись від тераси до тераси; дерева з розложистим гіллям, укритим густим листям; мармурові узбережжя, що задивлялися в річку; лотоси, які рясно росли внизу, біля берега… Сріблясті звуки музики долинали з тінистих садів і критих балконів; кожну витончену деталь мені було видно ясніше, ніж різьблення зі слонової кістки на ебеновому щиті. Якраз напроти місця на палубі корабля, де я стояв − чи мені ввижалося, що я там стояв, − у рухливій гавані тяглася широка вулиця, яка розгорталась у величезні сквери, оздоблені химерними фігурами гранітних богів і тварин; я бачив блискучі бризки численних водограїв та чув тихий, але настійливий гомін неспокійних людських мас, які юрмились на майдані, немов бджоли у вулику. Ліворуч я розрізняв велетенську бронзову браму, яку охороняли сфінкси; там був сад, і з його тінистої глибини до мене долинав жіночий голос, який наспівував дивний мотив. Тим часом звуки маршу, які найперше донеслися до мого слуху, лунали дедалі ближче, і вмить я побачив, як наближається великий натовп із запаленими смолоскипами та гірляндами квітів. Невдовзі з'явилися лави жерців у блискучому вбранні, оздобленому камінням, яке сяяло на сонці. Вони прямували до річки, з ними йшли юнаки й малі діти, а обабіч скромно виступали дівчата в білих запиналах, з вінками троянд, час від часу погойдуючи срібними кадильницями. За процесією жерців, між лавами рабів і слуг ішла царствена особа; я знав, що це був володар Міста Прекрасного, і мало не приєднався до оглушливих радісних вигуків, якими його зустрічали! За його почтом дівчата, увінчані лілеями, несли білий паланкін. Хто був у ньому? Яка найдорожча особа цієї країни? Мене охопило необорне бажання пізнати це. Я стежив, як білі ноші наближаються до пункту мого спостереження; я бачив, що жерці на узбережжі вишикувалися півколом. Цар був посередині, а галасливий натовп − навколо.

Почулися мідні подзвони, які змішалися з барабанним биттям і різкими звуками очеретяних сурем, і серед світла смолоскипів білий паланкін поставили на землю. Жінка, вбрана у блискучу сріблясту парчу, вийшла з нього, неначе сильфіда з морської піни, але обличчя її було вкрите запиналом; я не міг розгледіти її рис, і це завдало мені гострого розчарування. Якби тільки я міг побачити її, думалось мені, − о, тоді я б довідався про щось надзвичайно важливе, про що ніколи досі не здогадувався!

− Відслони, о, відслони запинало, що вкриває тебе, душе Міста Прекрасного! − благав я подумки. − Бо я відчуваю, що прочитаю в твоїх очах таємницю щастя!

Але запинало не піднялося… Музика зчиняла варварський шум у моїх вухах… Яскраве світло засліплювало мене, і я відчував, що занурився в темний хаос; мені почало здаватися, що я ганяюсь за місяцем, який летить переді мною на срібних крилах… Зненацька звук потужного баритону, що виспівував легку співаночку з сучасної опери-буф, збентежив і ошелешив мене, і вже наступної миті я несамовито вирячився на Лючіо, який, вільно розсівшись у шезлонгу, весело наспівував мелодію серед нічної тиші порожнього піщаного берега, перед яким нерухомо стояла наша барка. Із криком я кинувся на нього.

− Де вона? − вигукнув я. − Хто вона?

Він глянув на мене, не відповідаючи, загадково