Читати книгу - "Інститут"

Люк не звернув уваги. Він не зводив погляду з жінки в брючному костюмі.

— Стекгаус, звісно. Інших варіантів нема. Мені треба з ним зв’язатися. Як мені це зробити?

Місіс Сіґсбі лише дивилася на нього. Тім став на коліна біля Люка. В очах жінки в костюмі він бачив біль, невіру й ненависть. Не міг сказати, що переважає, але якби змусили відповісти, він би спинився на ненависті. Ненависть завжди найсильніша, принаймні в короткій перспективі.

— Люку…

Люк не звертав уваги. Усю увагу він зосередив на пораненій жінці.

— Мені треба з ним зв’язатися, місіс Сіґсбі. Він тримає моїх друзів в’язнями.

— Вони не в’язні, вони — власність!

До них присіла Венді.

— Думаю, ви пропустили в школі день, коли весь клас вивчав про те, як Лінкольн звільнив рабів, мем.

— Приїхали, щоб стріляти в нашому місті, — втрутилася Енні. — Думаю, цей урок ви засвоїли, так?

— Тихо, Енні, — цитьнула Венді.

— Мені треба з ним зв’язатися, місіс Сіґсбі. Я хочу запропонувати угоду. Скажіть, як мені це зробити.

Коли вона не відповіла, Люк запхав великий палець у діру від кулі в червоних штанах. Місіс Сіґсбі заверещала:

— Ні, ой, ні, БОЛИТЬ!

— Шокери болять! — закричав на неї Люк. Осколки скла задрижали на підлозі, складаючись у невеликі потічки. Енні витріщилася на це очима, повними захвату. — Уколи болять! Утоплення болить! А коли тобі розривають розум? — Він знову натиснув пальцем на рану від кулі. Хряснули двері відділку, від чого всі підскочили. — А коли твій розум знищують?! Оце болить найбільше!

— Скажіть, щоб він припинив! — скрикнула місіс Сіґсбі. — Скажіть, щоб перестав мучити мене!

Венді нахилилася, щоб відтягнути Люка. Тім похитав головою і відвів її руку:

— Ні.

— Це змова, — зашепотіла Енні до Барабанщика. Вона широко розплющила очі. — Ця жінка працює на змовників. Вони всі за них! А я ж із самого початку знала, я казала, а ви мені ніхто не вірили!

Дзвін у вухах Тіма почав тихішати. Він не чув сирен, що його й не дивувало. Мабуть, поліція штату й не знає, що в Дюпреї сталася стрілянина, принаймні поки що. І всі, хто телефонує 911, потрапляють не в дорожній патруль Південної Кароліни, а до шерифа округу Фейрлі — на руйновище, іншими словами. Він глянув на годинник і не міг повірити, що світ був звичайним лише якихось п’ять хвилин тому. Максимум шість.

— Місіс Сіґсбі, правильно? — запитав він, підсунувшись до Люка.

Вона не відповіла.

— У вас великі проблеми, місіс Сіґсбі. Я раджу вам розповісти Люкові те, що він хоче дізнатися.

— Мені потрібна медична допомога.

Тім похитав головою:

— Насправді вам потрібно трохи поговорити. А тоді вже побачимо, що там з медичною допомогою.

— Люк говорив правду, — промовила Венді, радше сама собі. — Про все.

— А я що казала? — мало не виспівувала Енні.

Лікар Роупер проштовхнувся у відділок.

— Йсусе Христе, сину Божий, — промовив він. — Хто ще живий? Наскільки серйозна травма в цієї жінки? Це був типу терористичний напад?

— Вони мене катують, — озвалася місіс Сіґсбі. — Якщо ви лікар, а чорна сумка у вас у руках підказує цю думку, ви зобов’язані змусити їх припинити.

— Хлопець, якого ви зранку перев’язували, втік від цієї жінки з її пошуковою групою, лікарю, — сказав Тім. — Я не знаю, скільки там мертвих, але ми втратили п’ятьох, включно з шерифом, і це все за її наказом.

— З цим ми потім розберемося, — сказав Роупер. — Зараз я мушу оглянути її. У неї кровотеча. І хтось, викличте, бляха, швидку.

Місіс Сіґсбі глянула на Люка, вишкірившись промовистим «Я виграла», після чого повернулася знову до Роупера.

— Дякую, лікарю. Дякую вам.

— А в цієї карги в жижках взагалі не шпигає, бачу, — прорекла Енні, не без дрібки захоплення. — У мужика, якого я підстрелила в ногу, думаю, трохи таки шпигає. Я б на вашому місці спочатку подивилася на нього. Думаю, він свою бабцю в біле рабство продав би за укол морфію.

Місіс Сіґсбі стривожено округлила очі:

— Лишіть його. Я забороняю вам з ним говорити.

Тім підвівся.

— Забороняй і йди гуляй. Не знаю, леді, на кого ви працюєте, але дні, коли ви могли викрадати дітей, скінчилися. Люку, Венді, ходіть зі мною.

38

Вікна світилися в усьому місті, а жителі Дюпрея з’юр­милися на головній вулиці. Тіла загиблих накрили чим могли. Хтось дістав спальний мішок Сироти Енні й накрив ним Робін Лекс.

Про лікаря Еванса зовсім забули. Теоретично він міг дошкутильгати до одного з припаркованих «мамських» фургонів і втекти, але навіть не старався. Тім, Венді й Люк побачили, як він сидить на тротуарі перед «Діамантом». Його щоки блищали від сліз. Йому вдалося зняти один черевик, тож тепер він дивився на скривавлену шкарпетку, що прикривала щось схоже на сильно деформовану ногу. Чи то сильне ураження кістки, чи просто набряк, який зреш­тою розсмокчеться, Тім не знав, та й не переймався цим.

— Сер, як вас звуть? — запитав Тім.

— Яка різниця. Мені потрібен адвокат. І ще мені потрібен лікар. Мене підстрелила якась жінка. Я хочу, щоб її заарештували.

— Його звати Джеймс Еванс, — сказав Люк. — І він сам лікар. Як Йозеф Менґеле.

Еванс наче вперше Люка помітив. Він указав на хлопця тремтячим пальцем.

— Це все ти винен.

Люк кинувся на Еванса, але цього разу Тім стримав його і м’яко, але міцно підштовхнув до Венді, яка взяла його за плечі.

Тім сів навпочіпки, щоб мати можливість дивитися блідому переляканому чоловікові просто в очі.

— Послухайте мене, лікарю Евансе. І слухайте уважно. Ви зі своїми людьми нахабно ввірвалися в наше місто, щоб забрати цього хлопця, і вбили п’ятьох людей. Усі п’ятеро — поліцейські. Так от, може, ви й не знаєте, але в Південній Кароліні діє смертна кара, і якщо ви думаєте, що це не буде застосовано, на секунду, за вбивство шерифа округу й чотирьох його підлеглих…

— Це мене ніяк не стосується! — крекнув Еванс. — Я тут з примусу! Я…

— Заткнися! — сказала Венді. Вона ще мала при собі «ґлок» загиблого Таґа Фарадея і тепер націлилася ним на ще взуту стопу. — Ті поліцейські були також мені друзями. І якщо ти думаєш, що я тобі зараз права зачитуватиму чи щось подібне, то в тебе дах поїхав. Якщо ти Люкові не скажеш те, що він хоче почути, я пущу кулю тобі в іншу…

— Добре! Гаразд! Так! — Еванс потягнувся вниз, намагаючись долонями захистити неушкоджену ногу, від чого Тім ледь не пожалів його. Майже. — Чого вам треба? Що ти хочеш знати?

— Мені треба поговорити зі Стекгаусом, — сказав Люк. — Як я можу це зробити?

— Її телефон, — сказав Еванс. — У неї особливий телефон. Вона телефонувала йому перед тим, як вони почали… ну… операцію. Я бачив, як вона сховала його в кишеню куртки.

— Я дістану, — сказала Венді й повернулася в бік відділку.

— Принесіть не лише телефон, — сказав Люк. — Її приведіть також.

— Люку… її підстрелили.

— Вона нам може знадобитися, — пояснив