Читати книгу - "Безслідний Лукас"

— Послухай, — знов почав Лукас, звертаючись до таксиста, — я ж сказав, що не маю грошей.

— Це я вже чув, — спокійно відповів той.

— І не просто не маю в кишені оце зараз, а не маю взагалі.

— Не велике диво.

— Я ще не все сказав. Я не знаю, де і як добути грошей.

Це нарешті трохи зацікавило таксиста.

— Повторіть, містер, — попросив він.

— Не знаю, де й коли роздобуду грошей, — з розпачем у голосі сказав Лукас.

— І для цього ви сіли в мою машину?

— Я не мав іншого виходу.

— А коли я заверну машину і відвезу вас туди, де взяв?

— Ти не зробиш цього!

— Ви мені загрожуєте?

— Та ні. Я далекий від цього. Просто я подумав, що між такими, як ми, повинна існувати солідарність.

Шофер довго думав, поки обізвався.

— Солідарність? Що це таке?

— Коли люди помагають одне одному.

— Я вас везу — це вже допомога.

— Моїй вдячності немає меж.

— Але хто ж мені заплатить?

Тепер настала черга мовчати Лукасу. Нарешті він обережно сказав:

— Я готовий на будь-яку роботу, щоб заробити трохи грошей, віддати борг тобі і вибратися звідси. Який це штат, де я?

— У Флоріді.

— Дивно. Ми випливли з Балтімора.

— Мабуть, довго плавали?

— Та довго.

— Тут є одне місце, але не знаю, чи вам підійде, — непевно промовив таксист.

В машині було темно, до того ж скляна перегородка між пасажиром і водієм не відзначалася особливою чистотою, так що Лукас досі не міг сказати, білий таксист чи кольоровий. Коли негр і встиг запримітити, що Лукас білий, то може завезти в таке місце, що й не виберешся. У негрів є всі підстави не любити білих, тут уже нічого не вдієш. Однак у Лукаса не було іншого виходу, як довіритися цьому чоловікові, який мав або порятувати його, або остаточно згубити.

— Мені тепер підійде будь-яке місце, — покірливо зітхнув Лукас.

— Я хотів сказати про москітів. Містер не боїться москітів?

— Москітів? — гірко засміявся Лукас. — У мене таке враження, що вони тільки те й робили, що все життя пили з мене кров!

— Мій номер сто двадцять сім, — сказав водій. — Запам’ятайте і коли заробите трохи грошей, можете мені заплатити борг, як захочете.

— Що там за робота?

— Робота не для білих, містер, але я нічого іншого не знаю.

— Ти ж чуєш: я питаю, що там треба робити?

— Зовсім просте. Зривати грейпфрути і вкладати в картонні ящики. Плантація зовсім недалеко від міста. Коли вітер, тоді москітів здуває…

— Здається, ми вже домовились щодо москітів. Там щось платять?

— Два долари на годину.

— Ти найнявся до них постачати «мокрі спини»[63]?

— Що ви, містер!

— Гаразд. Це твій бізнес, і не мені в це втручатися. Коли я справді зароблю там трохи грошей, тоді… Ти міг би приїхати за мною? Одержиш свій борг і відвезеш мене куди-небудь… Коли ти зможеш приїхати?

— Я не знаю, скільки ви там витримаєте, містер. Ця робота з поденщиками, вона досить неприємна. До того ж москіти…

— Набрид ти мені з своїми москітами!

Машина звернула з шосе, довго плутала кривулястим путівцем, продиралася крізь чіпкі хащі, дрібно тряслася на вибоїнах, нарешті зупинилася, але Лукас міг би заприсягнутися, що вони нікуди не приїхали. Довкола панувала відворотна драглиста пітьма, яка пожадливо проковтнула всі зблиски світла, звуки і взагалі все живе. Якась желатина.

— Далі мені не можна, містер, — сказав таксист. — Ідіть отак прямо, там буде барак. Спитаєте Міка.

— Домовились, — спокійно відповів Лукас. — Зустріч за місяць. Номер твій сто двадцять сім.

— Френк, — сказав водій, — мене звуть Френк.

— Спасибі тобі, Френк. Місяць я спробую витримати.

— Щасти вам, містер.

Солідарність бідняків. А може, цей Френк так само підступний, як увесь той світ, у якому живе він, Лукас? Однаково не було вибору. Втеча з яхти ще нічого не значила. Вони кинуться за ним. Шукатимуть у готелях, пустять нишпорок у всіх напрямках. Контролюватимуть літаки, автобуси, машини. Візьмуть під нагляд усе: сушу, воду, повітря. Скільки це протриває? Поки не набридне містеру Ору? Але містер Ор невтомний у підлощах і злі. Йому це не може набриднути ніколи. Місяць — просто мізерія, коли подумати, що тебе чекає попереду. Але заритися у флорідських джунглях хоча б на місяць, і то неабияке щастя! Земля під ногами була рівчакувата і липка. Аж тепер Лукас відчув нестерпну тропічну спеку, яка мучить людину однаково безжально вдень і вночі, при сліпучому сонці і в тяжкій темряві. Туман не давав прохолоди, він ще посилював задуху, і вже за кілька кроків Лукас почувався так, ніби його опустили в окріп.

Обіцяного таксистом барака довго не було, а коли Лукас майже наштовхнувся на нього, радості це не принесло, таким вичерпаним відчував він себе.

Від барака віяло безнадією. Ребриста дюралієва ковбаса лежала на землі, мовби кинута кимось з повітря, недбало зронена і забута навіки. Ні вікон, ні дверей, тільки чорні чотирикутні отвори з обох боків, мабуть, для протягів, інакше там всередині задихнеться все живе. З усіх тих дірок гриміло таке хропіння і линув такий сморід, що в Лукаса відібрало охоту шукати якогось там Мікі, він сів під ребристою стіною, простягнув знеможено довгі свої ноги, спробував навернути думки на своє становище, але не мав сили й для цього. Ось так кінчається людина мисляча, а на її