Читати книгу - "Списоносці"

завітав до мене. Тепер Дароці був начальником розвідувального відділення штабу «Списоносців». Він мусив з допомогою свого апарату підшукувати осіб, здатних для роботи зв'язковими або готових виконати інші завдання. Дароці був ознайомлений з усіма розвідувальними матеріалами. Цього вечора ми пили рейнвейн, обговорювали найновіші політичні проблеми і, нарешті, довго аналізували становище нашої еміграції.

— На мою думку, — міркував Дароці, — найважливіше для нас, шановний Акоше, — добитись виводу з Угорщини радянських військ.

— Навряд чи це поліпшить наше становище!

— В усякому разі це створило б сприятливіші умови. Ми сформували б з емігрантів армію і без особливого риску зайняли б країну. Адже сучасна угорська армія ще надто слабка, не має відповідного командного складу, а озброєння в ній застаріле. Ти, мабуть, знаєш, що в нас уже формується емігрантська армія?

— Формується, це правда, але без належної серйозності. Знаєш, любий, — сказав я, — наша основна помилка — це постійне мріяння. Добитись, щоб червоні залишили Угорщину! — Я зареготав. — Добитись! Але як? Ти гадаєш, що кожен емігрант радо вхопиться за зброю? Ти ж бачиш, з якими труднощами, майже примусово доводиться іноді посилати в Угорщину якогось там агента на нелегальну роботу. Так от, друже, зніми свої рожеві окуляри. — Я підняв бокал. — Дійсність набагато складніша. А головне, хвалити бога, ми ще маємо за що випити…

Дароці пив без усякого задоволення.

— Ти не правий, — заперечив він. — Це не мрії. Я запевняю тебе, що, якби ми пішли в наступ, угорська армія розвалилася б дуже швидко. Скажи-но, будь ласка, хіба можна припустити, щоб такі офіцери, як Жігмонд Берце, були віддані душею й тілом комуністам і підняли зброю на нас?

— Ти добре знаєш цього Берце? — спитав я.

— Так, я знаю його особисто, хоч познайомився з ним мимохідь. Проте мені доводилось читати його фронтовий щоденник.

— Коли?

— Навесні сорок п'ятого року.

Я жадібно надпив з свого бокала.

— Хіба Берце був на фронті?

— Так. Як молодий капітан генерального штабу, він майже рік служив офіцером-зв'язківцем в одному з німецьких танкових корпусів.

— Ясно.

— Як я зрозумів з його фронтового щоденника, Берце був неабияким воякою. Він навіть одержав залізний хрест першого ступеня.

— А за що?

— Я вже не пам'ятаю подробиць, але, здається, він очистив околицю Кюртеша від партизанів. Тридцять чи сорок партизанів Берце замкнув у церкві, а коли ті почали прориватись, наказав їх усіх до одного перестріляти з кулеметів.

— Молодець, — сказав я схвально.

— Потім, якщо мені не зраджує пам'ять, він навів порядок біля Ракошпалота. Одна рота якоїсь стрілецької дивізії, підбурена комуністичними агітаторами, повстала, і Берце за своєю ініціативою розстріляв у ній кожного десятого.

Я задумався.

— А яка доля спіткала той щоденник?

— Колись я вже казав тобі, Акоше, що документи нашого відділення внаслідок раптового наступу радянських військ нам наказали знищити. Проте цей наказ я виконав тільки частково. Деякі документи я закопав у винограднику біля села Веп. Туди попав і бойовий щоденник.

— Ти сам це зробив?

— Мені допомагали денщик і шофер.

— Вони теж тут, на Заході?

— Наскільки мені відомо, денщик живе в Америці, а мій шофер десь у Австрії.

— А чи можна відшукати ці документи?

— Можна спробувати.

Цілими днями я обмірковував, як добути документи. Нарешті, прийшов до висновку, що їх можна знайти тільки з допомогою Титуса.

Я повідомив його про те, що нам треба зустрітись. Але приїхати він не зміг, бо лежав хворий. Для мене було дуже важливо знайти щоденник Берце, але доручити цю справу будь-кому я не наважувався. Можливо, Жолт щось зробить? У цей час він працював сезонним робітником на заводі. Я підтримував його матеріально. Взагалі Жолт і Магда жили цілком забезпечено. Правда, вони мусили вдавати, що живуть відповідно до свого становища, щоб не привернути уваги контррозвідки. Магда давала уроки німецької і англійської мов. Таке заняття було для неї дуже вигідним, бо вона мала змогу непомітно зустрічатися з своїми агентами.

За законами конспірації, треба було час від часу міняти зв'язкового. Та й Ражо мусив відпочити. Крім того, я враховував факт, що людина після неодноразового успіху стає самовпевненою і не дотримується найелементарніших правил конспірації, наражаючи на небезпеку не тільки себе, але й цілу мережу. Я не хотів рискувати ні Титусом, ні Веронікою. До Жолта й Магди я теж не міг послати людину, яка перебуває під постійною загрозою провалу. Нарешті, я вирішив підтримувати зв'язок з Магдою через Вероніку, призначивши до неї нового зв'язкового. Вероніка була поза всякою підозрою, в цілковитій безпеці. Вона легко повірить, що мої листи до Магди — це тільки вияв турботи про свою дружину. Я вже казав, що в молодості розробив своєрідну кодову систему, один варіант якої знала і Магда. Цим кодом я зашифрував для неї детальну інструкцію, за якою Жолт мав зв'язатись з патером Титусом і разом з ним добути документи про Берце. Тим часом Магда мусила підготувати все для завербування Берце. Я коротко описав минуле цього офіцера, його характер і повідомив, що між документами, які треба знайти, є компрометуючі його матеріали. Кількома словами згадав і про Вероніку. Я просив Магду не проговоритися Вероніці про справжній характер наших зв'язків. Магда знала, що Вероніка працює для нас, бо й свої матеріали вона відсилала їй. Нарешті я застеріг Магду, щоб вона зверталась по допомогу до Вероніки тільки в крайньому випадку, коли її життю загрожуватиме небезпека, при цьому застосовувала б до Вероніки будь-які методи примусу і шантажу.

Написав я й Вероніці. Просив її зайти до дружини і передати листа. Такого цінного листа я не наважився надсилати зв'язковим і звернувся по допомогу до Пайпа. Адже Пайп без будь-якого риску міг послати пакет дипломатичними каналами, а там уже по пошті чи посильним його доставили б Вероніці.

Магді я наказав після налагодження зв'язку надіслати на умовлену адресу картку з зображенням парламенту, а якщо робота буде успішною, то і вітання з