Читати книгу - "Свої, чужі, інші"

— Я ж дарував їх…

— І слухати не бажаю! — гнівно вигукнула дівчинка. — Ця жінка нам ніхто, й нема чого чужій дарувати такі подарунки!

— Дівчинка правду каже, шановний, — додав Наймор. — За законами людськими й Небесними, що людина купила — те належить їй, а найстрашніші грішники — ті, хто кидає свої родини та забуває про свій обов’язок перед подружжям і дітьми заради примхи чи злата. Інтар якщо в чому й винен, так у тім, що взяв річ без дозволу, — але повернув же її законному власникові. І його вчинки — не гріх, так що й на вас гріха немає.

— Не можна було тобі рабом ставати, пане Мен-Хальфе, — промовив Інтар. — Як же Ола без тебе?

Низар ніяково посміхнувся.

— Усі ви маєте рацію. Оло… Ти ж пробачила мені?

Дівчинка міцно обійняла батька:

— Ага. Але більше так не роби, добре?

— Не буду! Ніколи! — пригорнув її Низар. — Ми поїдемо звідси, повернемося додому…

— Але я попрошу вас ненадовго затриматися, пане Мен-Хальфе, — промовив Наймор. — Ви ж були хворі… Я покликав лікаря для вас. Навіть якщо зараз ви почуваєтеся добре, хвороба може ховатися всередині. Так що нехай вас оглянуть.

Низар зовсім зніяковів:

— Ви стільки для нас робите…

— Дрібниці, — махнув рукою Наймор. — І прошу не відмовлятися: лікар невдовзі прибуде.

У саду загавкав пес. Жучок підняв одне вухо, подумав: чи не відгукнутися? Але було ліньки, й цуцик знову приплющив очі. Юнак підвівся, підійшов до вікна:

— А ось і він.

Інтар та Ола з цікавості підбігли подивитися: що за лікар такий? Вони побачили, як швидко йде доріжкою саду невисокий, кремезний, вусатий чоловік. За ним із великим кошиком поспішала білява, тендітна ельфійка, вже доросла. Інтар уважніше придивився до цих двох — і зойкнув. Фарбою залилися обличчя й вуха.

— Оло! Оло, це ж Теллі!

— Яка Теллі? — не відразу зрозуміла дівчинка. І згадала: — Та, котра ельфійка з трактиру! Так? Яку ножем ударили?!

— Вона! І лікар той! Ух ти, виходить, він її собі взяв! — Інтар у захваті кілька разів прокрутився довкруги себе. А потім раптом, як ошпарений, кинувся сходами нагору.

— Інтаре, ти чого? — Ола побігла за ним. — Ти хіба не хочеш із нею побачитися?

Хлопчик зупинився вже в коридорі третього поверху.

— Я хочу! Тільки я… я соромлюся, напевно… Оло, ну навіщо нагадувати їй про трактир, про гада Хариза? Та й перед лікарем цим мені… — затнувся, потрусив головою. — Соромно… Що як він розповість твоєму батькові про гаманець? Не хочу, щоб він знав… — хлопець поморщився. — Що менше людей знає, то краще… Та й до чого всі ці розмови? З Теллі все добре, й гаразд… А так, тільки побачимось — і вже розлучатися?

Інтар і собі не міг пояснити до пуття, чому думка про одну коротку розмову з ельфійкою заливає його фарбою від шиї до тім’я, змушує скажено стугоніти серце. Чому так солодко, так радісно бачити її, знати, що вона жива й здорова, майже до сліз боляче від цієї зустрічі? Через що серце ниє, навалюється тягар, від якого судомить ноги?

Хлопчик не розумів, що з ним діється. Він усвідомлював тільки, що йому легше зараз сховатися й спостерігати згори, залишаючись непоміченим.

— Не виказуй мене, Оло! — попросив він.

І вірна подруга взяла у свою руку його гарячу долоню:

— Не викажу, не бійся! Давай звідси дивитися!

І вони тісно пригорнулись одне до одного, сидячи на верхній сходинці, поки лікар оглядав і розпитував Низара. Теллі подавала потрібні трави й мазі: щось лікар, видно, у батька Оли знайшов, бо залишив кілька скляночок і щось довго втлумачував чоловікові. Той слухняно кивав.

— Що ж таке з батьком? — турбувалася Ола. Інтар теж хвилювався, але більше розглядав Теллі: ельфійка здавалася спокійною, була гарно вбрана, її волосся стало густим і розкішним, вона, здається, трохи погладшала, залишаючись при цьому стрункою, але худою її ніхто б уже не назвав. Вона з півслова розуміла лікаря: видно, стала йому гарною помічницею.

«Шкода, що я не знаю імені цієї людини, — подумав хлопчик. — Я б часто згадував його добрим словом. Кажуть, від цього удачі додається».

Нарешті лікар і Теллі пішли.

Ола збігла вниз, схопила Низара за руки.

— Батьку! Що він сказав, є хвороба? Та, стара, в тобі сидить чи нових додалося?!

Чоловік з посмішкою обійняв дівчинку, поклав їй на потилицю теплу долоню.

— Не бійся, маленька. Все добре: просто мені звеліли приймати деякі зілля для зміцнення тіла, бо я надто ослаб у ямі. А ще лікар порадив швидше виїхати куди-небудь у тихі місця й вести спокійне, розмірене життя.

— То поїхали!

— Так. Додому. Правда, дому в нас і нема: старий я продав, а на новий грошей не вистачить…

— А будинок сільський скільки коштує? — запитав Інтар, повільно спускаючись до них згори.

— Тисяч із двадцять… У Фахмі нас знають, мені могли б дозволити заплатити дві третини зараз і третину — за рік.

— Це законно, — зауважив Наймор.

— Але в мене й двох третин нема, — винувато розвів руками Низар.

— Є. Ось ваші десять тисяч золотих, — Наймор простяг йому згорток із коштовностями, які забрав на сплату боргу для своєї родини. — Ці гроші належать дому Мен-Фаада, й на час відсутності батька