Читати книгу - "Замогильні записки"

Король нічого не відповів; я вже починав шкодувати про свою зухвалість, коли він заговорив знову:

– Що ж, пане де Шатобріан, я тієї ж думки.

На цьому закінчується моя розповідь про Сто днів.

‹Бонапарт, залишений усіма своїми соратниками, ховається в замку Мальмезон. «Коли, перебираючи спогади, я порівнюю Вашинґтона в його маленькому будиночку у Філадельфії з Бонапартом у його палацах, я думаю, що Вашинґтон у своїх віргінських угіддях не знав тих мук каяття, які наздогнали повергнутого Бонапарта в мальмезонському парку. У житті першого нічого не змінилося; він легко повернувся до існування скромного, бо потреби його ніколи не відрізнялися від потреб звільнених ним хліборобів; у житті другого все пішло марно». Від’їзд Бонапарта з Мальмезона; він просить притулку на англійському судні; його відвезли на острів Святої Єлени›

У ту мить, коли Бонапарт покидає Європу, коли він розлучається із життям і рветься до смерті, нам належить виробити думку про цю дволику людину, змалювати Наполеона справжнього і фальшивого: ціле складається тут з правди й вигадки, тісно переплетених одна з одною.

Пригадайте, прошу вас, що говорив я про цю людину, коли розповідав про загибель герцога Енгієнського, коли описував його дії до, під час і після російської кампанії, коли викладав зміст моєї брошури «Про Бонапарта і Бурбонів». Деяке світло на характер Наполеона кидає і порівняння його з Вашинґтоном у (шостій) книзі моїх «Записок».

З усього вже сказаного річ очевидна, що Бонапарт був поетом дії, великим воєнним генієм, людиною невтомного розуму, досвідченим і розсудливим адміністратором, працелюбним і мудрим законодавцем. Ось чому він зачаровує уяву поетів і скоряє розум людей статечних. Проте жоден державний муж не має права визнати його бездоганним політиком. Ця думка, що вихопилась у багатьох його прихильників і стане, вочевидь, остаточним вироком Наполеону в прийдешніх віках; вона допоможе пояснити суперечність між чудесними діяннями імператора та їх нікчемними результатами. На острові Святої Єлени він сам суворо засудив себе за два починання: війну в Іспанії та війну в Росії; йому варто було б покаятися і в інших гріхах. Найпалкіші його прихильники, мабуть, не стверджуватимуть, що у нього не було причин для каяття.

Згадаймо:

Убивши герцога Енгієнського, Бонапарт виявив не тільки огидну жорстокість, а й надзвичайну необачність: він навіки заплямував себе. Хоч би що говорили легковажні апологети, ця смерть, як ми бачили, стала тією іскрою, з якої розгорілося згодом полум’я ворожнечі між Олександром і Наполеоном, а так само між Пруссією і Францією.

В Іспанії Наполеон діяв абсолютно неправильно: півострів належав йому, що обіцяло чималу вигоду; проте імператор перетворив Іспанію на плац для навчання англійських солдатів і прискорив власну загибель, розпаливши народне повстання.

Полонення папи і приєднання Папської області до Франції були просто примхою тирана, який відібрав у імператора славу рятівника релігії.

Бонапарт не задовольнився одруженням з принцесою імператорського роду, хоча на цьому йому треба було зупинитися: Росія та Англія благали його про мир.

Він не повернув незалежності Польщі, хоча відродження цієї держави могло врятувати Європу.

Він напав на Росію, незважаючи на заперечення своїх полководців і радників.

Піддавшись божевільному пориву, він рушив з військом через російський кордон і минув Смоленськ; було цілком очевидно, що далі йти не слід, що треба закінчити першу північну кампанію тут і дочекатися другої, яка (він сам це відчував) віддасть царську імперію в його владу.

Він не зумів ані розрахувати час, ані передбачити вплив клімату, на відміну від росіян, які вміли і рахувати і передбачати. Я вже розповідав раніше про континентальну блокаду і Рейнську конфедерацію; перша була справою грандіозною, але сумнівною за результатами, друга – творінням важливим, але зіпсованим у процесі виконання духом вояччини і ненажерливою системою оподаткування. Наполеон отримав у спадок старовинну французьку монархію такою, якою зробили її сторіччя й безперервна низка великих людей, такою, якою вона стала завдяки величі Людовіка XIV і дипломатії Людовіка XV, такою, якою зробила її республіка, що розширила її межі. Він сів на цьому прекрасному п’єдесталі, простягнув руки, підкорив народи і зібрав їх навколо себе; проте він позбувся Європи з такою ж швидкістю, з якою захопив її; він двічі віддав Париж союзникам, незважаючи на всі чудеса свого воєнного генія. Весь світ лежав коло його ніг, і що з цього вийшло? – імператор позбувся свободи, його родина опинилася у вигнанні, Франція втратила всі його завоювання і частину своїх споконвічних земель.

Усі ці факти належать історії, і ніхто не має права їх спростувати. У чому причина помилок, які так швидко привели до фатальної розв’язки? У недосконалості Бонапарта як політика.

Союзників своїх він зв’язував лише тим, що поступався їм територіями, кордони яких невдовзі змінював; у всіх його діях проступало бажання забрати назад тільки що дароване, – бажання, що викривало в ньому гнобителя; на завойованих землях, за винятком Італії, він не проводив ніяких реформ. Йому треба було зрозуміти, що, зробивши крок уперед, необхідно на мить зупинитись і відбудувати в новій формі те, що було зруйноване, – але він невблаганно рвався далі і далі серед руїн: він летів так стрімко, що ледве встигав вдихнути повітря тих країв, якими проходив. Якби, уклавши щось на кшталт Вестфальського договору, він упорядкував і забезпечив існування німецьких держав – Пруссії і Польщі, під час першого свого відступу він мав би справу з дружніми народами, у яких знайшов би підтримку і захист. Проте поетична будівля його перемог, позбавлена основи і піднесена в повітря самою лише силою його генія, упала, коли геній залишив її. Македонець творив імперії на бігу, Бонапарт на бігу руйнував їх; його єдиною метою було стати єдиновладним володарем земної кулі, про засоби ж зберегти захоплене він не думав.

Бонапарта хотіли показати істотою бездоганною, взірцем чутливості, делікатності, моральності і справедливості, письменником, рівним Цезарю і Фукідіду, оратором та істориком, що не поступається Демосфену і Тациту. Тим часом промови, виголошені Наполеоном, фрази, кинуті ним у таборі чи на раді, містять у собі дуже мало пророчого: передбачені в них катастрофи не збулися, зате сам Ісая-воїн дуже скоро зник з лиця землі, а коли грізні слова, що обрушуються на Ніневію, б’ють мимо цілі й залишаються без наслідків, вони здаються не величними, а смішними. Шістнадцять років поспіль Бонапарт воістину грав роль Долі, але Доля німа, і Бонапарту також треба було б не розмикати вуст. Бонапарту було далеко до Цезаря; він не міг похвалитися