Читати книгу - "Замогильні записки"

ходив садом, звідки дев’яносторічний генеральний контролер Машо від’їхав у свою останню подорож, кінцевим пунктом якої була в’язниця Маделонет: у той час смерть нікого не обминала. На раду мене не покликали: знегоди вже не зближували більше монарха з підданим; король готувався повернутися до свого палацу, я – до своєї самотини. Досить королям зійти на престол, як їх спостигає самотність. Мені рідко траплялося проходити тихими і пустинними залами Тюїльрі, що ведуть до апартаментів короля, не поринаючи у важкі роздуми: мені личать інші пустелі – нескінченні й безлюдні простори, де так ясно відчуваєш нікчемність всесвіту перед лицем Господа – єдиного, хто воістину живий.

Їсти в Арнувілі не було чого; коли б не офіцер на ім’я Дюбур, який подібно до нас ретирувався з Гента, нам довелося б голодувати. Пан Дюбур подався на промисел [69] і незабаром повернувся до нас, у будинок мера, що втік, з половинкою барана. Якби у служниці мера була зброя, ця героїня з Бове, навіть не маючи за собою війська, зустріла б нас подібно до своєї співвітчизниці Жанни Ашетт.

Ми попрямували до Сен-Дені; обабіч дороги розбили бівуак пруссаки та англійці; вдалині виднілися вежі абатства: в основі його спочивають скарби Дагобера, у підземеллях його багато поколінь французів ховали своїх королів та вельмож; чотири місяці по тому ми перенесли туди останки Людовіка XVI, щоб вони замінили прах багатьох інших жертв. У 1800 році, вперше в моєму житті повертаючись із вигнання, я їхав цією ж рівниною Сен-Дені, у той час на ній стояли табором тільки солдати Наполеона; тоді на поле, де колись бився конетабль де Монморансі, ще не ступала нога чужоземця.

Нас прихистив якийсь булочник. Близько дев’ятої вечора я пішов засвідчити свою пошану королю. Його Величність влаштувався на нічліг у будинку абатства: коштувало багатьох зусиль заборонити малолітнім вихованкам Школи Почесного легіону вигукувати: «Хай живе Наполеон!» Спочатку я увійшов до церкви: стіна, суміжна з монастирем, була напівзруйнована; старовинний храм освітлювала одна-єдина лампада. Я помолився коло входу до підземелля, куди на моїх очах опустили прах Людовіка XVI; серце моє, повне тривоги за майбутнє, сповнилося глибокого, благочестивого смутку, якого я, мабуть, не переживав ніколи в житті. Перед покоями короля нікого не було; я сів у кутку і став чекати. Раптом двері відчинились і до кімнати безмовно увійшли порок руч-об-руч з лиходійством, – пан де Талейран руч-об-руч з паном Фуше; пекельне видіння поволі пропливло повз мене і зникло в кабінеті короля. Фуше квапився присягнутися своєму повелителю, що служитиме йому вірою і правдою; вірнопідданий царевбивця, ставши навколішки, тиснув рукою, що наблизила смерть Людовіка XVI, руку брата короля-мученика; клятву скріпляв єпископ-розстрига.

Назавтра до Сен-Дені прибув весь цвіт Сен-Жерменського передмістя: віруючі і безбожники, герої і злочинці, роялісти і революціонери, чужоземці і французи – всі без винятку хвилювалися за долю Фуше; всі гукали в один голос: «Без Фуше король не знатиме спокою, без Фуше Франція загине; він уже стільки зробив для порятунку вітчизни, він один у змозі довершити почате». З усіх аристократок палкіше за всіх відстоювала достоїнства Фуше старша герцогиня де Дюрас; їй вторував Бальї де Крюссоль, один з небагатьох мальтійських лицарів; що залишилися серед живих: він запевняв, що ще не втратив життя виключно з ласки пана Фуше. Бонапарт нагнав на людей боязких такого страху, що вони сприйняли ліонського вбивцю за Тіта. Завсідники салонів Сен-Жерменського передмістя більш як три місяці називали мене нечестивцем за те, що я не схвалював призначення милих їм міністрів. Ці нещасні плазували перед вискочнями; хвалячись давністю свого роду, ненавистю до революціонерів, непохитністю своїх принципів і своєю непорушною вірністю, вони обожнювали Фуше!

Фуше зрозумів, що його перебування на посаді міністра несумісне з конституційною монархією: не в змозі вжитися із законним правлінням, він спробував повернути політичне життя в звичне для нього русло. Він сіяв брехливі чутки, він лякав короля вигаданими небезпеками, сподіваючись змусити його визнати дві палати, скликані Бонапартом, і ухвалити поспішно завершену з такої нагоди декларацію прав; говорили навіть про необхідність випровадити Monsieur та його синів: межа мріянь полягала в тому, щоб залишити короля у цілковитій самоті.

Нам, як і раніше, морочили голову: даремно національна гвардія виходила за міські стіни, бажаючи показати свою відданість; нас запевняли, що гвардія настроєна вороже. Аби народ, що зберіг під час Ста днів вірність монархії, не міг побачити короля, бунтівники наказали закрити застави; за їх словами, простолюд погрожував зарізати Людовіка XVIII. Загальне засліплення було справді неймовірним: французька армія відступила на берег Луари, стоп’ятдесятитисячна армія союзників оточувала столицю, а нам все говорили про те, що король недостатньо сильний, щоб увійти до міста – до міста, де не було жодного солдата, де залишилися самі буржуа, цілком здатні стримати жменьку федератів, навіть якби ті надумали виступити. На лихо, низка фатальних збігів привела до того, що король постав перед народом як ватажок англійців і пруссаків; він думав, що має справу з визволителями, а навколо були вороги; здавалося, ніби його супроводжує почесний почет, а насправді то були жандарми, що розлучали його з підданцями: король перетнув Париж у товаристві чужоземців і пам’яті про це призначено було стати одного разу приводом для вигнання його роду.

Тимчасовий уряд, утворений після зречення Бонапарта, було розпущено за допомогою якогось обвинувального акта проти королівської влади: на цьому камені сподівалися спорудити рано чи пізно нову революцію.

Під час першої Реставрації я виступав за збереження трибарвної кокарди: вона сяяла в усьому блиску своєї слави, про білу кокарду всі давно забули; зберегти кольори, узаконені стількома перемогами, зовсім не означало стати на бік майбутньої революції. Не воскрешати білу кокарду було б розумно, але відмовитися від неї тепер, коли з нею звиклися навіть наполеонівські гренадери, було б низько; підлості ніколи не залишаються безкарними; безчестя згубне: від ляпаса ще ніхто не вмирав, і все-таки він смертоносний.

Перед від’їздом із Сен-Дені король прийняв мене, і в нас відбулася така розмова:

– Отже? – вигукнув Людовік XVIII.

– Отже, Ваша Величносте, ви згодні призначити міністром герцога Отрантського?

– Мене змусили: від мого брата до бальї де Крюссоля (а він поза підозрою) всі торочили, що іншого шляху немає; а ви як гадаєте?

– Ваша Величносте, справу зроблено: дозвольте мені промовчати.

– Ні-ні, кажіть: адже ви знаєте, що я опирався з самого Гента.

– Ваша Величносте, я не маю права не послухатися; сподіваюся, ви пробачите своєму вірному