Читати книгу - "Амба. Том 1. Втеча"

– Які слова? – перепитав майор, коли Бугров раптово замовк і, здавалося, перенісся знову у вечір бойовища.

– Знаменні слова. Не слова – самородки.

– Так яке ж слово? Що сказав Сивий?

– Отож-бо й воно! До мене не відразу дійшло. – Бугров тужливим поглядом облив майора. – Я тоді ще пеньок пеньком був. Дійшла черга до Сивого. Стоїть переді мною й лепече: «Воля ваша, громадянине начальнику. Тільки не відбирайте фотографію. Віддайте, будь ласка, фотографію дружини… Віддайте…» Зметикували, товаришу майоре.

Замполіт хитнув головою, але Бугров не помітив ні негативного жесту, ні здивованого погляду – він знову опинився в таборі й бачив землисто-блідого зека з руками та бушлатом, залитими чужою кров’ю…

– Віддай-те-е… Тут навіть не в слові справа, а в закінченні. У двох останніх звуках, які розкрили людину більше, ніж будь-яка анкета, вчинки, слова. – Тяжке зітхання вирвалося з грудей Бугрова. Так буває, коли людина звалює на плечі непомірний тягар або скидає його наприкінці шляху. – Яку внутрішню культуру й виховання має людина, щоб у нашому пеклі, під час смертної битви звертатися до покидька, до ворога на «ви»?!

– Віддайте-е-е, – протягнув майор із такими ж нотками замилування й подиву, як і Бугров.

– Ніколи не думав, що слово може обпекти сильніше, ніж батіг чи тавро ката. Вважав: це вигадки письменників – штамповані красивості. Розумієте? Зрушило щось. Немов під каменепад потрапив. Уперше в житті на зека поглянув як на людину. І заговорив уперше по-людськи. Не за казенним статутом… На жаль, не відбулося в нас справжньої розмови. Повторює Сивий, як заведений: «Не винен я, громадянине начальнику. Ні в чому не винен. Велике й безглузде непорозуміння».

– Тоді я зрадів, що розмова не склалася. До цього ходив у броню закований, а зненацька кам’яний град оголив душу. На фронті кулі, смерті не боявся. А тут… Ворог народу… У порошок можу стерти – і раптом страх у жижках…

Замовк капітан. Не наважувався й замполіт словом потривожити тишу. Зрідка потріскували в багаттячку дрова, порушуючи неголосну пісню вогню. Не зводячи з господаря погляду, тихо лежав пес, поклавши голову на витягнуті лапи… Темно-зелена стіна тайги подекуди палахкотіла багрянцем. Тиша. Спокій. Рай земний, та й годі. Лише поодинокі нитки колючої огорожі псували красу зеленої тайги. Глянеш – мотузки, хоч білизну розвішуй.

Вдивлявся замполіт у дріт – жодного колючого виступу. Може, коли-небудь час, як зараз відстань, поховає у своїх глибинах і колючки, і присадкуваті смердючі бараки, і клишоногі вишки в кутах зі спареними кулеметами! Їхні «вороновані очі» стежать за кожним кроком людей, зігнаних сюди зі злості чи долею випадку, через злочин і наклеп; ізольованих за волею народу, руками народу й на благо народу, покараних законом і безправ’ям…

– Вибачте, що захопився психологією. Може, нудно?

– Моторошно.

– Начебто після розмови з недомірком-дідком. Помітили, більшість зеків єднають між собою байдужа байдужість і покірність долі. Такі покірні лише старі перед смертю. Звернули увагу на сірі обличчя із впалими щоками беззубого рота? Саме цим зеки нагадують мені старих! Майже всі ходять без зубів: у кого на допитах «повиймали» наші «фахівці», в інших, хто прийшов у табір із зубами, через кілька років у рот не заглядай: глечик глечиком, а дихне, ніби повз смітник пройшов. У Сивого одні пеньки після Лефортовки[44] залишилися. Не щелепи – пилки щербаті, немов паща тайменя. Намучився Сивий. Спочатку надфілем тупив, доки не згнили й пеньки від цинги.

Переводячи подих, Бугров помовчав, а коли заговорив – у голосі зникла нещодавня впевненість; в інтонації знову з’явилися колишня туга й біль:

– Відволікся я. Не розповів усього. Знаю, для багатьох табір – від «запрєтки» до «запрєтки», а для мене – материк величезний, безмежніший за тайгу. І людина – не дерево. У всякого своя доля. Кожна – ціла зоряна система, як сказав один письменник… Забув, хто саме. Коротше, Сивого в карцер не посадив, а у формуляр зазирнув. Шпигунство. Терор. Диверсія. Та інші пункти п’ятдесят восьмої статті. У протоколі докладно зафіксовано, як Сивий збирався вождів порішити. Однак протокол – без підпису.

Багато хто тоді дивувався, чому Бугров не посадив Сивого в карцер?! Лише головою хитнув підполковник і пожартував по-своєму: мовляв, незабаром Лютий на місяць «февраль» перетвориться. І загикав від каламбуру, й пригубив фляжку. Своєю владою відправив Сивого в шізо, щоб там розв’язував кроксворди розумник.

– Після бойовища й Булах отримав прочухана, – прошепотів майор. – Із карцером майже не розлучався. Пам’ятаєш? Жалів мужика. І не лише з тобою намагався поговорити.

– Соромно згадувати… Слухав Вас, а в душі злість закипала. Рука тоді до пістолета тяглася.

– Та я не в докір, – перебив майор. – Господар зони лютість у таборі сіяв. Формуляр підсував. Ку-уди та-а-м. І слухати не хотів. Прикладеться до сугріву, зарегоче, затрясе тілесами. Мовляв, доки партзбори Монтехрісто проводить і гімни співає, будемо з капітаном гнути-перевиховувати. Не допоможуть прості наручники – строгі припишемо, хоча це й порушення. Від вошей, а не від щей пущай Тигра в «палаці» попариться…

– Неймовірної сили людина. Бачив, як на простих браслетах ланцюжок рвав.

Ніби від холоду, Бугров знизав плечима. Прості браслети – все одно, що дешеві прикраси в жінки на кистях теліпаються. Одна незручність – ланцюжок. Неволя. А строгі… Від найменшого руху кисті браслети співають: клац-клац-клац, не встиг озирнутися – охопили руку, згодом шкіра, м’язи, судини бліднуть, потім і зовсім синіють. До чорноти. Ніякого катування не треба…