Читати книгу - "Любов у спадок"

— Хто-небудь пояснить мені, що відбувається, врешті-решт? — вона обурено тупнула ногою. — Ми що, збираємося на маскарад?! Що все це означає?

Двома пальцями вона гидливо підняла якусь брудну хламиду, що нагадувала грубу спідницю. В Оуена надулися щоки від ледве стримуваного сміху.

— Цілком правильно, — підтвердив Річард Далхаузі. — Влаштуємо невеличкий маскарад.

— Що?! — ще більше обурилася Еріка. — Ви збираєтеся вбрати мене в це дрантя? Та таких, як я, сюди четверо поміститься!

Вона розтягла величезну потворну спідницю, демонструючи її обсяг.

— Сподіваюся, ти добре зіграєш свою роль, інакше потрапиш просто в лабети до сера Вільяма Дугласа, — незворушно правив своєї лицар, забираючи в розлюченої дівчини ганчірку. — Гадаю, порожнечу ми чимось заповнимо.

Він підморгнув Оуену, той прожогом вискочив надвір і за кілька хвилин повернувся з величезним оберемком соломи.

— Діку, — жалібно попросила Еріка, знесилено падаючи назад на лежанку, — поясни, будь ласка… Що це за план? Я нічого не розумію.

Щойно паж вискочив за двері, обличчя лицаря знову набуло стурбованого виразу.

— Ти сама чула, що казав Оуен: Дуглас перевіряє в порту всіх, хто здається йому підозрілим. Нам треба провести тебе на корабель, так?

Дівчина кивнула. Із цим важко було не погодитися.

— Спочатку ми збиралися сховати тебе в мішок із сочевицею, але потім з цілком зрозумілих причин передумали. Оуен сам бачив, як Дуглас пропоров мечем кілька мішків, перевіряючи.

Еріку пересмикнуло.

— Оуене, ходи сюди, — покликав він. — Ми вирішили розіграти невеличку виставу. Щоправда, доведеться тобі дещо витерпіти, але це вже справа така…

Троє сіли в тісне коло, Річард нахилився до співрозмовників і почав тихо, але наполегливо викладати свій план.

Ранок у Едінбурзькому порту, як звичайно, почався вдосвіта. Ще до сходу сонця похмурі рибалки почали стікатися до пристані, щоб вийти в море на своїх веслових човнах і фішботах.[52] Широкою причальною стіною поважно походжали двоє торговців, які уважно стежили за тим, як вантажився їхній крам, що вирушав до Фландрії. Барила з ворванню, грубі сувої шкір, важкі мішки з вовною вивантажували на дерев'яний настил, де їх прискіпливо оглядали метушливі прикажчики. Матроси допомагали вантажникам або терпляче чекали, коли все складуть, щоб можна було зійти на корабель. Поруч із деякими з них метушилися дружини, що проводжали своїх чоловіків у далеке плавання, подекуди чувся плач. Усі діловито сновигали то туди, то сюди, кожен був заклопотаний власною справою.

Цього дня порт було просто натоптано різним людом — матросами, пажами, слугами, лицарями та їхніми зброєносцями… Мабуть, такого стовписька Единбурзький порт не бачив давно — ще з часів англійського панування, коли грізний Едуард Великоногий[53] захопив столицю. Сьогодні на допомогу традиційному союзникові звідси відпливав у Францію великий шотландський загін під орудою графа Мара. Цей похід був його гордістю. Шотландські лицарі хотіли взяти реванш за Халідон-Хілл і Невіл-Кросс…

Тут був присутній навіть регент Шотландії — Вільям Дуглас. Грізний граф здавався похмурішим за хмару. Його понурий вигляд цілком виправдовував прізвисько Чорний лицар. Він стояв осібно й не брав жодної участі в приготуваннях до від'їзду, лише уважно споглядав портову метушню. Час від часу до нього підбігав хтось із його людей, і лицар уважно вислуховував чергове повідомлення. Щохвилини його худе похмуре обличчя робилося лютішим.

Граф Мар, високий сивий старий із різкими, трохи неприємними рисами, серед яких вирізнявся великий ніс, підійшов до нього та схрестив руки на грудях. Дуглас неприязно глянув на нього. За сьогоднішній ранок цей надутий дурень нестерпно набрид йому. Перш за все він висловив надію на те, що регент візьме участь у поході проти англійців. Але коли почув ввічливе «ні», його тон помітно змінився.

— Сере Вільяме, ви марнуєте час, — ніби між іншим зауважив старий граф. — Її тут нема, цієї вашої нареченої.

Останнє слово він вимовив так, ніби зумисне хотів образити. Тон старого аристократа свідчив, що він не схвалює поведінки свого молодшого товариша. Відчувалося, що присутність регента на пристані йому неприємна так само, як і регент.

— Наймиліший Маре, мені й самому хотілося б у це вірити, — проникливо озвався Чорний лицар. — Але щось підказує мені, що вона тут. Може, це моє сьоме відчуття? І, здається, молодий Річард Далхаузі збирався плисти на вашому кораблі у Францію? — безневинно поцікавився він. — Щось я його не бачу. Хотілося б і його провести в далеку дорогу.

— Я знаю, на що ви натякаєте, Дугласе, — різко кинув граф Мар. — Це ваші особисті справи, ловіть свою наречену, якщо вже так припекло женитися, але не плутайте її з благом Шотландії! Річард відданий своїй батьківщині більше за будь-кого з нас, це я можу засвідчити. Невже ви не розумієте, що ваші з ним особисті рахунки можуть зашкодити справі?!

Чорний лицар обвів свого непроханого порадника холодним поглядом.

— Люб'язний графе, ви, видимо, забули, що його батько Александр теж був відданий справі Шотландії, однак це не завадило йому здати Карлайл англійцям, — злісно промовив він. — І я прошу не втручатися в справи, які вас не стосуються.

Він посміхнувся — побачив, як старий перемінився на обличчі. Це було відверте нахабство, але поважний граф мовчки проковтнув його репліку. Тільки почервонів і, не мовлячи більше й слова, розвернувся та пішов геть. Він знав, що нічим не зможе перешкодити лицареві