Читати книгу - "Синi етюди"

Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що вчора вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок i пiвпляшки вiрменської горiлки. Це йому, їй-богу, замiнить друге блюдо.

- Ти як гадаєш, голубонько? - спитав Iван Iванович i подивився на дружину.

- Я гадаю,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна,- що капчушки i вiрменська тобi замiнять друге блюдо. Але як же бути з дiтворою й мадмуазель Люсi?

Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячої спальнi.

- Мадмуазель Люсi теж може їсти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть, будь ласка, якi нiжностi! Обов'язково давай друге блюдо… Нє, ти, Галакточко, все-таки не вмiєш виховувати челядь в пролетарському дусi. Так, знаєш, легко скотитись i до мiщанства…

- Але почекай,- перебиває мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору. Що їм на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?

Iван Iванович надягає на нiс роговi окуляри й, безпорадно розвiвши руками, каже:

- От бiда!.. Нiчого не зробиш: їм, очевидно, прийдеться приготувати котлети.

Таким чином, виясняється, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а треба тiльки - малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до речi, мiй герой завжди п'є в мiру) i котлети. Але котлети не на друге, а для дiтей i для всiх iнших, звичайно, крiм Iвана Iвановича, коли Iван Iванович не захоче їсти котлет.

Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався день в сiм'ї Iвана Iвановича. За вiкном уже прогрохотiв грузовий автомобiль i десь закричала м'ятежна сирена, що так тривожить обивателя своїм бадьорим криком.

Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна в цей час дає розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.

- Чого ви, Явдохо, так пiзно прийшли сьогоднi? - каже товаришка Галакта, входячи до кухнi.

- Я заходила до союзу,- вiдповiдає куховарка.

Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навiть за союз. Але все-таки треба тримати себе органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.

- Ви розумiєте мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi знаєте, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром. Але я не виношу анархiзму… Ви розумiєте? Так нiколи не можна збудувати соцiалiзму… За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?

Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом, що Явдоха вiдразу ж вiдчуває; як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що таким чином "не можна збудувати соцiалiзму", просить пробачення.

Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до їдальнi, де п'ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.

- Ну як там Фiалочка? Гарно їсть? - питає вона.

- А lа bonne heure, madamt! - вiдповiдає мадмуазель Люсi.

Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом на дiтвору i каже нiжним соцвихiвським голосом:

- Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почуваєте?

Фiалка нiчого не розумiє i тому байдуже ковиряє пальчиком у носi, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформує:

- Oui, oui, madame!

- Ну й прекрасно! - говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулицi бiгають сотнi безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм, як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i їх.

- Oui, oui, madame! - кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.

Але Марфа Галактiонiвна вже пропонує мадмуазель Люсi повести дiтей на пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати їх (себто Мая й Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.

Тодi Марфа Галактiонiвна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосi поставити посуд в буфет i нарештi сiдає проти вiкна. Вона дивиться туди, де кiнчається город i починаються тихi поля та осiннє м'яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм справжнього мажорного реалiзму.

Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку тему: "полова проблема i сучасний побут". Але буває й так, що нiхто не заходить, i тодi на цьому мiсцi застає Марфу Галактiонiвну з "Жанною Ней" Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля обiду мiй герой iде на якесь засiдання. Але коли не йде на засiдання - лягає трохи вiдпочивати. Увечерi, коли субота, Iван Iванович iде з Марфою Галактiонiвною i зi своїм другом дому, Методiєм Кириловичем, в кiнематограф i там дивиться на фiльми радянського виробництва. Iван Iванович не визнає конструктивного театру i визнає тiльки батально-героїчнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони йому нагадують тi днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли по запорiзьких степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя. Побутово-сатиричних картин мiй герой особливо не любить дивитись.

- От нещастя! - каже вiн, випадково попавши на такий фiльм.- Знову мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi героїчнi днi, i така, можна сказати, песимiстична пустишка!

- Але чим з'ясувати появу такого фiльма? - питає Методiй Кирилович, беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини?

Iван Iванович знiмає окуляри й протирає їх бiлоснiжною хусткою.

- Причини тут яснi,- неохайно кидає вiн.- Марксист не може їх не розумiти.

- Ти, очевидно, маєш на увазi плехановську формулу? - дуже серйозно питає Марфа Галактiонiвна.

- Безперечно! - вiдповiдає Iван Iванович.- Буття визначає свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ.

- Я з вами цiлком погоджуюсь! - говорить Методiй Кирилович i тисне руку своєму приятелевi.- До побачення!

Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.

Тодi починає йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль - та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не має свого мiсця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для