Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— У замку взяли шпигуна.
Розвіяр помовчав. За один тільки останній рік у замку взяли півдесятка шпигунів, а скількох упустили — не злічити. Люди приходили зусюди, наймались на роботи, починали вивідувати й вивіряти, — сільським мешканцям і прибульцям з далеких місць усе було нове, звісно, у них розпалювалася цікавість…
Лукс опустив голову:
— У нього була ручна змійка. З наказу вкусила його й здохла.
Розвіяр насупився. Попередні шпигуни не поспішали вмирати, торгувалися за своє життя й не вирізнялись винахідливістю.
— Яска каже — він не піддається магії. Гленір зумів затримати діяння отрути. Тільки затримати. Помре за годину, можливо, раніше.
— То хто він?!
— Золотий, — виговорив Лукс. — Справжній Золотий з Мірте.
* * *
Людина лежала на дерев’яних носилках — у кімнаті варти, перед самим каміном. Горіло багато свічок. Яска сиділа за столом, перебираючи, своїм звичаєм, черепки в круглій чаші. Поряд стояв, опустивши голову, Гленір, замковий лікар. Камін лишався порожнім і холодним; Розвіяр поїжився, загорнувшись у плащ до самого носа. Після занурення в гарячу воду повітря в замку здавалось особливо зимним і вогким.
Він підійшов і схилився над тілом. Витягнутий череп, зовсім голий — напевно, людина натирала його шапинкою «безбородого гриба». Обличчя з грубими рисами поцятковане було шкірною хворобою — тільки придивившись уважно, Розвіяр зрозумів, що це хитре маскування, стійка фарба, що вміло ховає ознаки раси; недивно, що ні ремісники нижніх ярусів, ні вартівники на середніх не впізнали Золотого. У цих краях уродженець Мірте — рідкість.
Бронзово-смаглявий, вилицюватий, він дрібно тремтів, лежачи на своїх носилках. Його морозило. Лоб і щоки вкриті були плівкою холодного поту. Навколо шиї в’ялим намистом обвивалась дохла змія.
— Глен?
— Дуже сильна отрута, володарю. У нього не більше години.
— Яско?
Жінка знизала плечима. Вартівники, що наповнювали кімнату, намагались триматися подалі й від носилок, і від мага.
Розвіяр кивнув лікарю:
— Глене, спасибі. Іди.
Гленір уклонився і вийшов. Він був справді вправний, колишній раб, колишній шпигун, що таки вивчився улюбленої справи.
— Я прошу тебе теж піти, — м’яко сказав Розвіяр, звертаючись до Яски. — Не треба, щоб ти це бачила.
Яска підняла підборіддя:
— Коли тобі треба було, я катувала людей. Тепер — мої нерви занадто делікатні?
Розвіяр перевів погляд на Лукса.
— Ходімо, — звіруїн поклав руку на Ясчине плече. Та скинула його долоню одним недбалим рухом. Піднялась і вийшла, не озираючись. Розвіяр очима наказав Луксу йти за нею й повернувся до вмирущого. Той був цілком притомний, його великі, золотисто-карі очі віддзеркалювали вогники свічок.
— Тобі доведеться вмирати в товаристві гекса, — сказав Розвіяр Золотому.
Той здригнувся. Ковтнув. Розімкнув губи:
— Мені не хотілось би.
— Відповіси на декілька питань, і я піду.
— Відповім. — Умирущий спробував усміхнутись. — Мені нема чого від тебе приховувати. Не в твоїй владі поштовий нетопир, ти не владний над кораблями в морі, над течіями, над вітрами…
— Ось цей нетопир?
Розвіяр підніс до обличчя Золотого тушку поштовика з діркою від стріли, з розпечатаним листом, прив’язаним до лапи. Зіниці вмирущого розширились: це був удар, і удар жорстокий.
Розвіяр кивнув:
— Ти дарма помираєш, шпигуне. У Мірте не дістануть твого доносу.
Золотий силувано розсміявся:
— Виродокгекса, тебе рано чи пізно розмажуть, буде сама тільки кривава юшка від тебе разом з усіма твоїми планами… разом з чаклункою… Золоті зроду не підвладні магії. Тому твоя жінка нічого не змогла зі мною зробити, хоч і намагалась.
— Але ти живий досі.
— Я живий по своїй волі.
— Так хотів мене побачити?
Рот умирущого перекосився:
— Не бачити б тебе ніколи, виродку.
— Навіщо тоді кликав мене?
— Щоб сказати. Золоті — найдавніша раса… Нам перед смертю відкривається майбутнє. Я бачив…
Він часто задихав, вигнувшись на носилках, упираючись у дерево потилицею й п’ятами.
— Що ти бачив? — тихо спитав Розвіяр.
— …твою смерть. Вони… твої… всі стануть умирати перед твоїми очима, послизатись у крові на палубах твоїх кораблів… А ти стогнатимеш і скригатимеш зубами, дивлячись, як твоя надія йде на дно… Але ти не помреш. Море замулиться й очиститься, і Мірте піднесеться над ним — вічно. Слухай… У моїм видиві ти сидів на острівці, під маяком, голий, і вмирав роки, десятиліття, точений… черв’яком ізсередини… божевіллям. Корчився, й вив, і гриз свої пальці… дуже довго. Довше, ніж звичайно живуть люди.
У Розвіяра мороз пробіг поза шкірою. Він побачив острів Маяка й місто на обрії. Він почув ревіння полум’я над головою.
— Я знаю, що Золоті дуже добрі, — сказав він, помовчавши. — У своєму місті вони не вбивають навіть щурів.
Умирущий осміхнувся:
— Гекса гірші за щурів.
— Так, я знаю.
Розвіяр усівся на підлогу поряд з носилками, ніби зламаний раптовою утомою. Було холодно; далеко, в чистому басейні, плавали білі квіти.
— Розпаліть вогонь, — велів він, піднявши голос. За хвилину в каміні застрибали перші вогники полум’я. Освітилася чорна, укрита сажею цегла. Повіяло теплом; Розвіяр глибоко зітхнув. Умирущий дивився на нього знизу вгору, не зводячи очей.
— Ти дістав відповідь на своє питання, гекса?
— Так, але тільки на одне.
— Тобі мало?
— Так. Скажи мені ще раз, і я піду.
— Що… що ти хочеш знати, гекса?
— Хто такий Мідний король?
У Золотого застигла на губах осмішка.
— А-а-а, — прошепотів він. — Так… от що тягнеться за тобою… от що точить тебе зсередини. Згадай Гейла…
— Кого?
— Ти не знаєш… дикун. Гейл грав на набережних Мірте. Він грав, як море, як вітер, хмари… — Очі вмирущого затуманились. — Він грав музику, яка примушувала плакати й сміятись усіх, хто чув її. Я чув…
Він замовк. Розвіяр дожидався.
— Він приносив жертви Мідному королю, — іншим, сухим і важким голосом сказав Золотий. — Усі, хто приносить такі жертви… міняються зсередини, ростуть, стаючи величезними.
— Їх таких багато? Нас?
— Мало. Я знав тільки Гейла. Він був видатним музикою. А ти досягнув могутності, гекса.
— Що потім?
— Не стає чим жертвувати, — прошепотів Золотий. — Тоді вони спадають з глузду, і в божевіллі до них приходить Мідний король. І вони помирають, жадаючи самі себе пожерти. Гейл з’їв свої руки до ліктів…
— Це неправда, — вирвалось у Розвіяра.
— Правда. — В очах умирущого світилася тепер утіха. — Я задоволений, гекса, що перед смертю побачив твій страх. А тепер піди. Я бажаю померти гідно.
* * *
Він піднявся нагору, до себе, де остигла вже вода в діжці. Білі квіти так само плавали по поверхні басейну, і Сонна сиділа на краєчку, по-дитячи підібравши коліна до живота. Побачивши Розвіяра, вона схопилася, розквітла, але враз зіщулилась: він не відповів на її усмішку.
— Іди, Сонно. І хай віднесуть стіл.
Вона вислизнула геть, не піднімаючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.