Читати книгу - "БотакЄ"

навчені відчувати вовка і безстрашно кидатися на нього. Незважаючи на всі новації у вівчарському житті, вовки далі ходять за отарами, залишаючись постійною загрозою. Вони не нападають на псів, знаючи, що програють, але можуть тижнями бути десь поруч, вичікуючи моменту псячої неуважності.

Коли вівці втихомиряться, вівчарі можуть повечеряти. Спокійно і повільно, не так, як за обідом. Особливо говорити їм нема про що, тому вони беруть скрипку, сопілки, грають, співають співанок. На ніч ще докладають до ватри дров і сплять у теплій, але задимленій стаї. Господарі з ряду, які лишаються до ранку, не можуть витримати таких умов, тому приносять із собою ліжники і ночують на лавках надворі.

Приблизно в кінці серпня ряд закінчується - всі вже забрали вирахувану кількість сиру, ніхто більше не приносить їсти. Але вівчарі ще залишаються в горах на тиждень - два. Все вдоєне за цей час молоко вже належить їм. Щоправда, в цей період від однієї вівці вдається надоїти лише горнятко молока. І все ж виходить досить багато. Завдяки цьому запасові вівчарі можуть продавати трохи сиру впродовж цілого літа або зробити будз собі на зиму.

Василь і його хлопці, і навіть малий Юра переконані, що своє життя вони доживуть так само, як звикли жити, - вівчарями. Незважаючи на всі труднощі і невигоди, вони вже не хочуть нічого іншого. Люди, які полюбили гірське життя, тяжко сумують цілу зиму без своїх полонин і верхів, без потічкової води і відкритого неба, вітру і хмар, без відчуття свободи і впевненості. Інша справа, що охочих так жити стає чимраз менше. Але сюди і не потрапляють з примусу. Тим часом більшість селян говорить про вівчарство як про старовину, яка ще трохи збереглася.

Городниця на Дністрі

помідори між камінням

Якось так повелося, що коли говорять щось дуже загальне про Івано-Франківщину, на перший план завжди виступають як не гори, то принаймні передгір’я. Ми звикли до того, що так думають про нас, ми самі звикли до своєї карпатської орієнтації. Поза тим Городенківщина, Подністров’я настільки не подібні на презентаційні фотоальбоми Прикарпаття, що здається, ніби вони перебувають у зовсім іншому світі. Про це звичайно знають покутяни, для яких Франківськ так само є обласним центром, як і для бойків і гуцулів. Але, на відміну від Гуцульщини, випадкових мандрівників там майже не буває.

Село Городниця на березі Дністра належить до тих місць, у яких важко позбутися відчуття, як мало ти знав про світ перед тим, як нарешті сюди потрапив. Хоча вже майже місяць щодня їж городницькі помідори…

Дорога на Схід

Те, що Покуття існує насправді, що цей географічний поділ зовсім не абстрактний, що його можна вдихнути, побачити, доторкати, навіть не знаючи теоретично, де проходять лінії на фізичних мапах, стає зрозуміло відразу після Тлумача. Зникають ліси, з’являється обрій, в’їжджається у щось таке, що нагадує степ. Дорога подібна до колії на насипі, вона трохи вище, ніби на гребені, а з обох боків - безконечні хвилясті площини полів. Дорога стає вузькою і нешосейною. Дорогу стискають два ряди дерев, які стають виразно південнішими - акації, горіхи, черешні. Дорогою проїжджає так мало автомобілів за годину, що це здається неправдоподібним. Та й автомобілі якісь інакші. Видно, що навіть легкові задіяні в сільському господарстві.

Парадокс баченого і знаного полягає в тому, що присутність людей проглядається лише із слідів їхньої праці на полях - пшениця, овес, буряки і кукурудза цілком доглянуті. Натомість ні самих людей, ні їхнього житла зовсім не видно, як до того звиклося в передгір’ї. Нема хатів попри дорогу. Не видно жодних сіл. І це в місцевостях, де найкращий ґрунт, де густота сільського населення одна з найвищих в Україні.

До сіл ведуть польові дороги. І місця, де десь далеко між хвилями полів вгніздилися села, впізнаються за островами великих дерев і старих садів.

Потім відчувається зближення води. Їдеться вниз. Їдеться в ліс, який, як у козацьких піснях, є балкою біля Дністра. Це Незвисько. Перше село Городенківщини, затиснуте у вигині Дністра. У парканах чимраз менше дерева. Деякі брами попросту з цинкової бляхи. Над подвір’ями - виноград. На стінах хат - виноградоподібний розпис.

Від цього вигину Дністра до Городенки - лише поля, близькі дерева біля дороги і далекі обриси сіл у ярах. Іноді кущ полину на нерозораному лану виглядає як справжнє дерево, до якого поступово зближаєшся.

Це Покуття. Маленький окраєць Великої України між подрібненою Галичиною і лівим берегом Дністра. Тут інакші навіть тіла людей і їхні рухи. В людях тяжча кістка. Більші черепи, грубші руки, виразніші риси обличчя. Плавніші і втомленіші рухи. Нема гірської жвавості. Повільніша і не така пунктирна мова. А над полями, зовсім незважаючи на поодинокі автомобілі, літають лелеки і яструби.

Прикарпатські субтропики

Від Городенки до Городниці веде дорога, яка стосується лише Городниці, бо нею закінчується. Щоби туди дістатися, потрібно спочатку виїхати на підвищення, яке є високим берегом Дністра, а тоді різко з’їхати у вузький глибокий жолоб між тими дністровськими скелями і дністровою водою. Власне в цій шпарі, в цьому заглибленні розмістилася Городниця. Тут панує той самий субтропічний мікроклімат, який зробив свого часу Заліщики курортом загальноєвропейського значення.

У цьому місці кількість сонячних днів зближається до максимуму. Село Городниця не подібне на село, бо всі вулиці з обох боків обкладені кам’яними мурами і мурованими стінами господарських споруд. Пече сонце, але воно не мучівне, бо поруч велика вода. Дозрівають абрикоси. Перезріли вишні. Морва настільки солодка, що нею можна повноцінно пообідати. Дерев’яну церкву побудували, правдоподібно, гуцули. Очевидно, з привезеного дерева. Село пахне кропом, зарості якого панують на кожному подвір’ї. Практично немає людей. Що вони роблять - невідомо. Трохи дітей на порошній вулиці, які відразу розповідають про життя своїх батьків. Бус, що приїжджає з Городенки власне так, як написано у розкладі. Лише одноповерхові традиційні подовгасті хати. Вони найкраще утримують прохолоду. В державній крамниці - холодне пиво «Карпати», гривня сорок за півлітри. Шевченко з городницького пісковику. З того ж пісковику класичний пам’ятник загиблим у Другій світовій війні односельцям. Шістдесят осіб, змобілізованих совєтами. Поруч - чотирнадцять українських підпільників і партизанів.

Вуличками Городниці можна бродити вічно, всі вони подібні на складний вузол, пучки якого завжди переходять один в один. Правдиве місто в центрі Африки або на узбіччі Балкан. Надмірне сонце, висушена земля, вологе повітря, степові рослини - полин, тирса, шавлія… Кожна дитина намагається розповісти про хореографічну студію, котра