Читати книгу - "Янтарне скло"

Вони вирушили схилом униз, б'ючи по дорозі боковими кінцівками та дедалі прискорюючись, доки їхня швидкість не стала шаленою. Віл і Ліра вчепилися у спини істот руками й колінами, а потік повітря свистів у їхніх вухах, відкидав назад волосся та тиснув на очні яблука. Гуркіт коліс, стрімкий біг трави обабіч дороги, елегантне проходження віражів, захоплення від швидкості — усе це явно було частиною способу життя цих створінь, і діти відчули їхню радість та щасливо засміялися у відповідь.

Вони зупинилися в центрі селища, і довкола них відразу зібралися тутешні мешканці, які, мабуть, ще здалека помітили їхнє наближення. Залунали слова привітання.

А потім Ліра вигукнула:

— Докторе Мелоун!

Із однієї з хатин виходила Мері. Її вицвіла синя сорочка, худорлява фігура та рум'яні щоки здалися дівчинці водночас чужими і такими знайомими.

Ліра кинулася до жінки, й та міцно обняла її. Віл спостерігав за ними, не маючи сили подолати легку тривогу.

Мері тепло поцілувала Ліру, а потім пішла до Віла. Настав час того короткого, але надзвичайно цікавого психологічного ритуалу, що супроводжує перше знайомство та складається із проявів симпатії та ніяковості.

Зворушена співчуттям до стану, в якому перебували Віл із Лірою, Мері спершу намірялася обійняти хлопця так само, як Ліру. Але Мері була дорослою, а Віл — майже дорослим, і вона зрозуміла, що такі дії продемонструють, що вона вважає його дитиною: дитину обійняти можна, проте хіба вона зробила б те саме з незнайомим їй чоловіком? Тож жінка стрималася, понад усе бажаючи уважити Ліриного друга та не змусити його «втратити лице».

Вона простягла руку, хлопець потиснув її, і між ними проскочила іскра взаєморозуміння та поваги, така міцна, що вона миттєво перетворилася на симпатію. Їм обом навіть здалося, що вони знайомі вже багато років.

— Це Віл, — представила хлопця Ліра. — Він із вашого світу — пам'ятаєте, я розповідала вам про нього…

— Я Мері Мелоун, — промовила жінка. — Здається, ви обоє голодні — принаймні, у вас такий вигляд, наче ви не їли кілька днів.

Вона повернулася до одного зі створінь, що стояли поруч із нею, та заговорила їхньою співучою мовою, супроводжуючи свої слова рухами руки.

І створіння відразу попрямували до найближчого будинку та невдовзі вийшли звідти з подушками та килимами. Усе це вони поклали на рівній землі під деревом із густим листям, що добре захищало від пекучих променів сонця.

Щойно діти влаштувалися якнайзручніше, господарі принесли декілька страв: гладкі дерев'яні миски з молоком, котре духмяніло чимось на кшталт лимона та було ледь клейким, але чудово освіжало; маленькі горіхи, схожі на ліщину. Проте з насиченішим маслянистим смаком, і салат, зірваний прямо з грядки. Його листки були гострі на смак, стебло — соковите та м'ясисте, а корені за смаком нагадували моркву.

Але діти з'їли небагато: їжа була надто поживною. Віл хотів було віддати честь щедрості створінь, однак, окрім напою, він спромігся проковтнути лише один борошнистий, добряче підсмажений коржик — його цілком вистачило, аби хлопець утамував голод. Ліра спробувала по шматочку кожної страви, але, подібно до Віла, швидко зрозуміла, що навіть маленького шматка вистачало, аби насититися.

Мері вдалося утриматися від запитань: було видно, що діти багато чого пережили, проте поки що не виявляють бажання про це розмовляти.

Тож вона відповіла на їхні питання щодо мулефа та стисло розповіла, як вона з'явилася в цьому світі, після чого залишила їх лежати в тіні дерева: вона бачила, що їхні повіки злипаються і вони куняють.

— Можете не боротися з собою, просто лягайте спати, — сказала жінка.

Полуденне повітря було теплим і нерухомим, а тінь дерева щось шепотіла голосами цвіркунів і навівала дрімоту. Менш ніж за п'ять хвилин після того, як діти зробили перший ковток молока, вони вже спали.

— Вони різностатеві? — здивовано перепитала Аталь. — Але як ти їх розрізняєш?

— Це дуже легко, — відповіла Мері. — Їхні тіла мають неоднакову форму, і вони неоднаково рухаються.

— Вони лише трохи менші за тебе, але сарфу в них суттєво менше. Коли він прийде до них?

— Цього я не знаю, — промовила Мері. — Гадаю, залишилося недовго. Мені невідомо, коли це з нами відбувається.

— У вас же немає коліс! — співчутливо зауважила Аталь.

Вони просапували город. Декілька днів тому Мері, щоб не нахилятися зайвий раз, зробила собі сапку. Ця ідея припала мулефа до вподоби, і наразі Аталь також тримала сапку в хоботі. Щоправда, через це їм доводилося робити паузи в розмові.

— Проте ти знала, що вони мають прийти, — сказала Аталь.

— Так.

— Це сказали тобі ті палички?

— Ні, —почервонівши від зніяковілості, відповіла жінка. Вона була науковцем, і їй було важко навіть зізнатися, що вона ворожила за Книгою Змін, що ж тоді казати про спосіб, за допомогою якого вона довідалася про прихід дітей! — Це прийшло до мене уві сні, — зізналася вона.

У мулефа не було окремого слова на позначення сновидінь, утім, їхні сни були дуже яскравими, і вони надзвичайно серйозно до них ставилися.

— Тобі не подобається те, що ти бачиш у сні, — промовила Аталь.

— Та ні, річ не в тому — просто досі я не вірила, що так можна дізнатися правду. Сьогодні вночі я дуже чітко побачила хлопця й дівчинку, і якийсь голос наказав мені приготуватися до їхнього приходу.

— Який голос? Як ти могла його почути, коли не бачила того, хто говорив?

Вочевидь, Аталі було важко уявити, як можна розмовляти, не рухаючи хоботом — адже ці рухи пояснювали та доповнювали їхні висловлювання. Тож подруга Мері підвела голову від грядки бобових рослин і здивовано подивилася на жінку.

— Ти знаєш, я таки бачила цього промовця, — відповіла Мері. — Це була жінка, або ж якась мудра істота жіночої статі, схожа на людей моєї раси. Вона була водночас дуже старою й молодою.

«Мудрими» мулефа називали своїх вождів. Жінка побачила, що її слова надзвичайно зацікавили Аталь.

— Як же вона могла бути старезною й молодою водночас? — спитала її подруга.

— Принаймні, в мене склалося саме таке враження, — Повідомила Мері.

Аталь змахнула хоботом, показавши цим, що зрозуміла її, і Мері повела далі:

— Вона сказала, що мені слід очікувати прибуття дітей, і повідомила, де їх треба шукати. Проте вона не сказала, чому вони сюди прийшли, лише що я повинна подбати про них.

— Вони втомлені та поранені, — промовила Аталь. — Але, може, це вони зупинять відтік сарфу?

Мері схвильовано подивилася на подругу —