Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

маєтність таким чином: одну половину передати його дочці, а другу — Оліверові Еффінгему, колишньому майорові британської армії, і його синові Едварду Еффінгему, і його внукові Едварду Оліверу Еффінгему або їхнім нащадкам. Розпорядження це мало чинність до 1810 року. Коли б на той час не знайшовся ніхто з прямих спадкоємців родини Еффінгема, борг із процентами мав бути сплачений іншим родичам майора, а решту рухомого й нерухомого майна успадковувала дочка судді Темпла або її діти.

З очей юнака покотилися сльози — він бачив перед собою незаперечний доказ чесності Мармедюка. Зніяковілий погляд Олівера був усе ще прикутий до папера, коли це почувся голос, що змусив затріпотіти кожен його нерв:

— Ви все ще сумніваєтеся в нас, Олівере?

— У вас, міс Темпл, я не сумнівався ніколи! — вигукнув юнак, здобувшись на мову й пам'ять, і, скочивши на рівні, схопив руку Елізабет. — Ні, моя віра у вас була завжди тверда.

— А в мого батька?..

— Нехай благословить його небо!

— Спасибі, сину мій, — мовив суддя й міцно потис руку юнакові. — Але ми обидва помилялися: ти надто квапився, а я був надто повільний у своїх рішеннях. Половина моєї маєтності стане твоєю, як тільки можна буде формально її тобі передати. І якщо я не помиляюсь, то й друга половина невдовзі приєднається до першої!

І, взявши юнакову руку, яку тримав у своїй, суддя з'єднав її з рукою дочки, а тоді. кивнув майорові, запрошуючи того в сусідню кімнату.

— Послухай, тіфшино, — добродушно мовив старий німець, — якби я був молодий, як тоді, коли ходив на похід з його дід, я б іще позмагаться з ледачий хльоптшисько!

— Ходімо, ходімо, друже Фріце, — сказав суддя. — Вам, либонь, сімдесят, а не сімнадцять. Річард чекає в їдальні з глеком пуншу.

— Ріхарт! Ах, тшорт! — вигукнув німець, кваплячися з кімнати. — Його пунш топрий тільки для мій кінь! Я колись показать йому, як готувать справшній пунш, — а то він пітсолотшувать його американський патока!

Мармедюк усміхнувся, любовно кивнув молодій парі й вийшов, причинивши за собою двері.

Коли читач сподівається, що ми знов відчинимо їх йому на втіху, то він помиляється. Елізабет з Олівером розмовляли дуже довго — не можемо сказати, скільки саме, — але о шостій вечора їм довелося урвати розмову, бо з'явився мосьє Лекуа, як домовлено напередодні, й зажадав бачити міс Темпл. Елізабет йому не відмовила, й француз у найделікатнішій формі, запропонував їй руку й серце, а також усіх своїх друзів, близьких і далеких, і мама, папа, і «цукристу тростину». Очевидно, міс Темпл уже зв'язала себе певними обіцянками з Олівером, тому що відхилила це принадне освідчення словами настільки ж чемними, як і його власні, лише набагато рішучішими.

Мосьє Лекуа не лишалося нічого іншого, як скласти товариство німцеві й шерифу, які посадили його за свій стіл і з допомогою вина й пуншу незабаром змусили розповісти про мету його візиту до міс Темпл. Виявилося, що француз не палав ніжними почуттями до Елізабет, а освідчився їй лише тому, що так, мовляв, повинна була зробити вихована людина, перш ніж покинути цю країну. Добряче ковтнувши, невгамовні жартівники переконали мосьє Лекуа в тому, що освідчитися одній дівчині й забути про іншу — це просто неподобство. Тож француз попростував до будинку священика, де зробив ту саму пропозицію міс Грант, і вийшов звідти з тими самими успіхами, що й при першій своїй спробі.

Коли він о десятій годині повернувся, Річард і майор усе ще сиділи за столом. Приятелі хотіли примусити «галла», як називав француза шериф, зробити третю пропозицію — шановній Ремаркабль Петтібоун. Але хоч і витратили на умовляння цілих дві години, та лише марно згаяли час, бо мосьє Лекуа відхилив їхні поради з упертістю, зовсім дивною для такої добропристойної людини.

Проводжаючи його до дверей, Бенджамін сказав на прощання:

— Коли б ви, мусью, спробували залицятися до міс Бійся-бога, як вам радив сквайр Дік, то вона б за вас міцно вчепилася, бо ж коли міс Ліззі й дочка пастора — легкі суденця, що швидко летять при найменшому вітрі, то міс Ремаркабль — важка баржа: візьмеш на буксир, то вже тягни до кінця свого життя.

РОЗДІЛ XLI

Пливіть! Нехай дзвенить ваш сміх —

Ми задля вас не кинем тих,

Що в горі…

…

Тож веселіться, наче птиці, —

А мову поведе співець

Про ветхий човен.

Вальтер Скотт, «Володар островів»

Тим часом проминуло літо, і ми, побувши в товаристві наших героїв майже рік, востаннє зустрічаємося з ними в чудовому місяці жовтні. Але перед цим відбулося ще багато важливих подій, і про деякі з них ми повинні розповісти.

Двома найважливішими подіями були весілля Олівера й Елізабет і смерть майора Еффінгема. Обидві вони сталися на початку вересня, — причому перша всього кількома днями передувала другій. Старий згас, як ото догоряє свічка, і хоч родина, безперечно, сумувала, та горе помалу розвіялось.

Однією з найбільших турбот Мармедюка стало узгодити якось обов'язки судді зі своєю симпатією до порушників закону. Наступного дня після свого виходу з печери Натті й Бенджамін доброхіть повернулися у в'язницю, де й залишалися, добре нагодовані й доглянуті, поки з Олбані примчав гонець з губернаторським помилуванням Шкіряній Панчосі. Водночас зроблено все можливе, аби відшкодувати Гайрамові моральні збитки, яких він зазнав. Обидва порушники закону того ж таки дня вийшли на волю, зоставшись ті самі вдачею, як були й до ув'язнення.

Дулітл став помічати, що його талант будівничого і юридична кваліфікація вже не відповідають зрослому добробуту й культурі селища; отож, стягнувши до останнього цента відступне за мирову, він «зняв намет», як то кажуть поселенці, й подався далі на захід, поширюючи всюди по країні архітектурні та юридичні знання, сліди яких можна бачити й понині.

Сердешний Джотем, що життям заплатив за власну глупоту, зізнався перед смертю, що про руду йому сказала одна ворожка: подивившись у чарівне люстерко, вона буцімто побачила сховані під землею скарби. Такі забобони були дуже поширені в нових поселеннях, тож, коли перший подив минув, люди й забули про ці події. Та Річарда це не тільки змусило зняти всякі підозри з трьох мисливців, а й зосталось йому доброю наукою, і Мармедюк зажив спокійно. Колись шериф упевнено заявляв, що його плани відносно срібної руди цілком реальні, — і протягом наступних десяти років досить було йому про це нагадати, як він одразу ж замовкав.

Мосьє Лекуа, якого ми повинні були ввести в наш роман, оскільки без подібного персонажа