Читати книгу - "Бот. Ґуаякільський парадокс"

Він став справжнім — таким, яким і має бути чоловік: казав те, що думав, і робив те, що казав. Однак навряд чи священик із собору Сан-Хуана Баутиста оцінить, якщо йому все це розповісти. — Кхе-кхе, — прокашлявся українець і видав: — Ріно прагнув зробити цей світ кращим. І йому вдавалося. Іноді.

Можливо, він додав би щось іще, але в цей момент робітники притягли до могили поспіхом виготовлений надгробок — просту прямокутну гранітну плиту з невигадливим написом:

RHINO GROBBELAAR

Diбcono

24 de enero de 2015

Тимур відступив від труни та знаком показав чилійцям: завершуйте. Двоє робітників підняли кришку, накрили нею домовину й узялися прибивати її цвяхами.

Розгодований священик у білій альбі, напевно, розсудивши, що сповна виконав свій обов’язок, розвернувся і, витираючи хусточкою лоба, задріботів у напрямку авеню Ла-Пас, що вела до центру міста. Тимур спочатку подався слідом, але згодом спинився, зауваживши, що Лаура не зрушила з місця.

Низько нахиливши голову, француженка стояла біля краю могили та спостерігала, як сльози падають до ніг, залишаючи в сухій, розпушеній землі конічні заглибини, схожі на сліди від мініатюрних авіаційних бомб.

CIV

Середа, 4 лютого, 20:51 (UTC –7)

Міжнародний аеропорт «Sky Harbor»

Фінікс[113], штат Аризона, США

Даяна Ромеро, двадцятисемирічна аспірантка факультету неврології Університету штату Аризона, впізнала їх одразу, щойно юнаки вийшли з митної зони до зали прильотів 4-го термінала. Мексиканка за походженням, чиї батьки перебралися до Сполучених Штатів, коли Даяні було шість, уражено звела брови. За непрозорими розсувними дверима, які не встигали зачинятися через велику кількість пасажирів, що поспішали до виходу з термінала, стояли два високі біляві близнюки. Рівні спини, широкі накачані плечі, м’язисті передпліччя. Даяна здивовано хмикнула: хлопці більше скидалися на моделей із глянцевих журналів чи на гравців американського футболу, ніж на ботанів, які тиждень тому отримали стипендію на навчання в її університеті. Вона раптом спіймала себе на думці, що геть не проти закрутити щось з одним із них. Або… а чому ні?.. відразу із двома. Даяна ковзнула язиком по нижній губі, відчуваючи, як унизу живота зароджується скрадливе поколювання. На хлопцях були світло- сині джинси, прості ганчір’яні кеди та футболки з абстрактними візерунками. Якось аж надто по-американськи. Близнюки, як вона й очікувала, виглядали втомленими, але, попри перший візит до Штатів, анітрохи не розгубленими. Один із них, напевно, згадавши, що в північній півкулі зима, та втямивши, що за скляною стіною термінала температура не набагато вища за 10 °C, нахилився до сумки на коліщатках, дістав вітрівку й одягнув її поверх футболки.

Даяна вирішила, що достатньо намилувалася на новоприбулих, і підступила до стрічки, що перегороджувала вхід до митної зони.

— Лукасе, Ейнджеле! — дівчина замахала руками над головою, привертаючи до себе увагу. — Привіт!

Близнюки побачили її та пішли назустріч. Ось тут смаглява, пишногруда та ненаситна в ліжку Даяна Ромеро, яка обожнювала високих блондинів, несподівано відчула, як згасає тепле поколювання, що іскрами розходилося в нижній частині живота, а натомість вгору по спині повзе огидний холодок. Коли близнюки підійшли, вона все ще посміхалася, але подумки пообіцяла, що краще піде в черниці, ніж ляже в ліжко з одним із болівійців. Від них несло чимось фальшивим. Непевним і лихим.

— Моє ім’я Даяна, я — аспірантка факультету неврології, і мене попросили зустріти вас. Привіт іще раз і ласкаво прошу до Америки! Хто з вас Лукас? Хто Ейнджел?

— Я — Лукас.

— А я Ейнджел.

Дівчина по черзі потиснула їхні руки. Долоні були сухими, еластичними та теплими.

— Ейнджел, Лукас, — вона по черзі показала на них пальцем і посміхнулася (дещо штучно). — Правильно, авжеж? Гаразд! Сподіваюсь, я вас не плутатиму, — хлопці були близнюками, та все ж достатньо різними, щоб не заплутатися. — Ходімо, візьмемо таксі, — дівчина жестами поманила їх за собою. Виходячи на стоянку перед терміналом, Даяна зронила через плече: — Як долетіли?

— Добре, дякую, — коротко відповів Ейнджел.

— Летіли через Маямі?

— Ні, через Вашингтон.

— О, це ж який гак, — зобразила співчуття аспірантка.

Ніхто із близнюків не відповідав, проте Даяна не відводила погляд, тож зрештою Лукас неохоче обізвався:

— На інші рейси не було квитків.

— Нічого, незабаром відпочинете.

«Що з ними таке?» Близнюки скидалися на пластикові ляльки. Будь-який хлопчак на їхньому місці, у сімнадцять років, отримавши стипендію на навчання в одному з найкращих державних університетів США, стрибав би до стелі від радощів, а вони поводяться так, наче їм байдуже.

Даяна Ромеро підкликала таксі. Лукас і Ейнджел умостилися на заднє сидіння, Даяна розташувалася навпроти водія. Машина рушила, і дівчина взялася розказувати:

— Ми зараз заїдемо в кампус, я покажу вам ваші кімнати, ви залишите речі, і ми всі разом підемо повечеряємо. А вже завтра зранку я влаштую вам екскурсію по університету, — вона сиділа впівоберта на кріслі та прискіпливо роздивлялася болівійців, які були схожими на кого завгодно, але тільки не на болівійців, і не могла зрозуміти, що так непокоїть її. — У нас чотири кампуси. Перший — основний — у Темпі[114], це на південному сході від Фінікса, до нього п’ять кілометрів. Там навчаються майже п’ятдесят тисяч студентів, і ми зараз саме туди прямуємо. Інші кампуси — Політехнічний, Західний і кампус у Даунтауні Фінікса — значно менші. А загалом в університеті на сьогодні навчається шістдесят сім із половиною тисяч студентів. Іноземців серед них — усього 6 %, так що ви можете пишатися.

Попри всі намагання, розговорити близнюків не вдавалося. Даяна помовчала трохи та згодом знову спробувала:

— Дивно, що ви захотіли приїхати так рано. До початку навчального року аж шість місяців.

— Ми хочемо відвідати курси англійської перед початком занять, — пояснив Лукас, — щоб підтягнути рівень мови.

«Це брехня, — вирішила смаглявка. — Ви розмовляєте не гірше за мене». Крім того, вона знала, що без складання тесту TOEFL їм би не призначили стипендію. А ще вона намагалася дошукатися, що ще, крім зовсім не латиноамериканської зовнішності, їй муляє. Адже було щось іще — дівчина не сумнівалася.

— А чому ви вибрали Університет штату Аризона? — Даяна поквапилася додати: — Ви нічого не подумайте, універ класний, але з такими знаннями, як у вас, ви могли подаватися на стипендію куди завгодно. І чому саме факультет неврології?

— На цьому факультеті колись працював професор Ральф Доернберг, — поважно виголосив Ейнджел.

Даяна наморщила лоба:

— Ем-м… щось я не пригадую такого.

— Навряд чи він мав ступінь професора, коли працював в ASU[115], — поправив брата Лукас. Насправді Ральф Доернберг не був професором узагалі.