Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

увесь Колумбус, узявши курс на Університет штату Огайо. Він мусив дістати гроші. Треба було когось пограбувати. Байдуже кого. Десь о пів на сьому ранку він зупинився на перехресті. Поруч на світлофорі пригальмувала поліцейська машина. Рейджен стиснув пальці на руків’ї пістолета: у копів при собі мали бути які-не-які гроші. Він уже пішов було до них, аж тут світлофор блимнув зеленим і патрульне авто поїхало геть.

Крокуючи по Іст-Вудраф-авеню, слов’янин побачив привабливу білявку на синьому корветі, котра повертала на під’їзну доріжку біля цегляного житлового будинку. Вивіска на стіні стверджувала, що ця багатоповерхівка зветься «Джеміні». Рейджен рушив під’їзною доріжкою слідом за корветом, зайшов за ріг будинку й побачив там невелику автостоянку. Хлопець був певен, що дівчина його не помітила. Раніше йому б і на думку не спало пограбувати жінку, та зараз він був у відчаї. Це треба було зробити заради діточок.

— Мершчій сідай назад за кермо! — прогарчав він.

Дівчина підскочила від несподіванки й повернулась до нього.

— Що?

— Я озброєний. І я хочу, шчоби ти сіла в машину й відвезла мене, куди скажу.

Перелякана дівчина підкорилась. Слов’янин сів поруч і витягнув два пістолети. Тієї миті Адалана втретє силою думки спровадила Рейджена зі сцени.

Адалану гриз неспокій. Ану ж Артур довідається, що вона краде в Рейджена час? Вона вирішила: якщо Рейджена коли-небудь упіймають на грабунках, то нехай у зґвалтуваннях теж обвинувачують його. Враховуючи, що він у кожному з цих випадків вирушав із дому зі зброєю й твердим наміром когось пограбувати, всі легко повірять, що на сцені весь час був тільки Рейджен. А те, що він не може пригадати, як скоював ці злочини, спишуть на горілку й наркотики.

Адалана захоплювалась Рейдженом. Він міг бути агресивним, а міг із надзвичайною ніжністю опікуватись маленькою Крістін. Адалана дуже хотіла бути схожою на нього. Поки її жертва вела корвет, Адалана трималась і говорила так, мовби і справді була Рейдженом.

— Зупинись біля тієї офісної будівлі, — звеліла вона. — Позаду неї є стоянка, і там повинен бути лімузин.

Коли вони побачили лімузин, Адалана націлила на нього один із пістолетів.

— Я планую вбити господаря цієї машини. Якби він опинився зараз тут, то вже був би покійником. Він торгує кокаїном, і я достеменно знаю, що він забрав життя маленької дівчинки, давши їй наркотик. Він постійно таке виробляє. За це я його й пристрелю.

Адалана намацала щось у кишені куртки. Те «щось» виявилось наручниками Томмі. Адалана кинула їх на підлогу машини.

— Як тебе звуть? — запитала вона дівчину.

— Поллі Ньютон.

— Поллі, я бачу, що в тебе закінчується бензин. Зупинись біля тієї заправки.

Адалана заплатила за двадцять літрів бензину, після чого звеліла Поллі їхати по шосе І-71 на північ. Вони дістались Вортінґтона, де Адалана наполягла на тому, щоб зупинитись біля магазину морозива й випити по пляшці кока-коли.

Коли вони рушили далі, Адалана побачила, що праворуч від шосе тягнеться річка. Її береги з’єднували кілька старих мостів із одностороннім рухом. Адалана відчувала, що Поллі Ньютон уважно вивчає її обличчя — мабуть, для того, щоб описати його потім у поліції. Адалана плескала язиком, вдаючи з себе Рейджена й намагаючись наплести три мішки гречаної вовни. Це зіб’є Артура й решту зі сліду, і ніхто ніколи не здогадається, що це вона була на сцені.

— Я відправив на той світ трьох людей, але це не рахуючи всіх тих, кого я вбив на війні. Я належу до терористичного угруповання. Нас називають «синоптиками». Вчора мене висадили в Колумбусі. У мене була важлива місія: навіки закрити рота людині, котра збиралась давати проти «синоптиків» свідчення в суді. Мушу сказати, що з цим дорученням я впорався на відмінно.

Поллі Ньютон слухала мовчки, іноді киваючи головою.

— А ще я веду подвійне життя, — нахвалялась Адалана. — Для прикриття я ношу розкішні костюми, керую бізнесом і їжджу на «мазераті».

Вони з’їхали на пустельний сільський путівець, і Адалана змусила Поллі перетнути глибоку канаву, проїхати крізь поле, густо заросле бур’яном, і спинитись біля невеличкого ставка. Адалана вийшла з авто разом із Поллі, помилувалась на воду й краєвид, а тоді повернулась до машини і вмостилась на капоті.

— Перечекаємо тут хвилин двадцять, а тоді я скажу тобі, де мене висадити.

У Поллі немов гора з пліч упала.

І тоді Адалана додала:

— А ще я хочу зайнятися з тобою сексом.

Поллі заплакала.

— Я тебе не скривджу, — запевнила Адалана. — Я не б’ю жінок. Мені бридко про таке навіть чути. Зрозумій, коли тебе ґвалтують, не варто зчиняти лемент і пручатися, тому що це тільки сердить ґвалтівника і він стає брутальним. Краще спокійно лягти на спину й сказати: «Вперед». І ґвалтівник не заподіє тобі шкоди. Мені боляче дивитись на жіночі сльози, але вони тебе не врятують. Я все одно це зроблю.

Вона взяла два великі рушники, які знайшла в машині, та свою куртку і розстелила все це на землі.

— Лягай сюди, руки поклади на землю, дивись у небо і спробуй розслабитися.

Поллі послухалась. Адалана лягла поруч із нею, розстібнула на дівчині блузку й бюстгальтер і поцілувала її.

— Не хвилюйся, що завагітнієш абощо, — сказала вона. — У мене була хорея, і мені зробили вазектомію. Ось, поглянь.

Адалана спустила до колін спортивні штани й показала Поллі шрам внизу живота, якраз над членом. Насправді то був не шрам від вазектомії, а навскісний шов на тому місці, звідки Біллі видалили грижу.

Коли Адалана лягла згори на Поллі, та верескнула:

— Благаю, не ґвалтуй мене!

Оте «не ґвалтуй» вістрям увігналось у мозок Адалани. Вона згадала все те, що спіткало Девіда, Денні та Біллі. Зґвалтування — це страхітливий вчинок.

Адалана зупинилась, перекотилась на спину і задивилась у небо крізь пелену сліз.

— Що з тобою коїться, Білле? — сказала вона вголос. — Ну ж бо, опануй себе.

Вона звелась на ноги й віднесла рушники назад до машини. Потім взяла з переднього сидіння більший із двох пістолетів і кинула у ставок порожню бляшанку з-під пива. Спочатку Адалана ніяк не могла впоратися зі зброєю, та потім спромоглась двічі вистрілити по бляшанці. Щоправда, жодного разу не влучила. Що ж, вона не була таким влучним стрільцем, як Рейджен.

— Ходімо вже, час їхати, — сказала Адалана Поллі.

Коли машина рушила з місця, Адалана опустила скло і на прощання ще двічі шмальнула в телеграфний стовп. Потім вона обшукала сумочку Поллі.

— Я маю принести гроші одному типові. Приблизно двісті доларів. — Вона помахала знайденою в сумочці карткою для зняття готівки