Читати книгу - "Таємниче полум'я цариці Лоани"

Ім’я Роксани тепер жило в моєму серці, лишилося надати йому подоби, лиця. Цим лицем стало обличчя Ліли Саба.

Як переповідав мені Джанні, одного дня я побачив, як вона сходить східцями. І цієї миті вона стала моєю назавжди.

Про свою сліпоту, якої він так остерігався, й про свою короткозорість, що все пожадливіше забирала його зір, Папіні писав таке: «Все перед очима розпливається, неначе у легкій-легкій поволоці, поволоці всеохопливій і невідступній. Увечері, коли я дивлюсь на них віддаля, всі фігури мені плутаються. Чоловік у плащі може видатися жінкою. Один спокійний вогник — червоною смугою, човен, що йде униз річкою, — чорною плямою, що пливе за течією. Обличчя видаються білими плямами, а вікна — плямами темними на тлі будівель; мені здається, що дерева — то тьмяні і компактні плями, що виступають з тіней, і лише три чи чотири найбільших зірки на небосхилі сяють для мене». Те ж саме наразі відбувається зі мною у моєму сні неспання. Відколи я прокинувся й користуюся послугами своєї пам’яті (коли це було, кілька секунд тому чи кілька тисячоліть?), я знаю геть усе. Я можу у найдрібніших деталях згадати своїх батьків, Ґраньйоло, лікаря Озімо, вчителя Мональді й Бруно, я пам’ятаю їхні обличчя, пам’ятаю запах, тембр голосу. Все навкруги я бачу в ясному світлі, все, окрім обличчя Ліли. Як на світлинах, де обличчя закривають дрібними квадратиками, щоб не можна було вгадати неповнолітнього злочинця чи ні в чому невинну дружину якогось чудовиська. Бачу невагомі обриси Ліли у чорному шкільному нагруднику, бачу, як легко вона ступає і як з кожним кроком колихається її волосся, поки я йду за нею слідом, неначе шпигун, але ніяк не можу зазирнути їй в обличчя.

Я досі намагаюсь побороти перепони на шляху, немов боюся, що не витримаю того абсолютного світла.

Я бачу, складаю для неї вірші. Створіння, замкнене у таємницю нетривку. Я страждаю, не лише згадуючи своє перше кохання, а ще й від того, що не спроможний пригадати її посмішку, пару різців, про які згадував чортів Джанні, що все знає й усе пам’ятає.

Втім, не поспішаймо, хай пам’ять іде власним темпом. Наразі й цього достатньо. Якби я дихав, дихання моє зараз стало б спокійнішим — я відчуваю, що майже прийшов. Ліла вже за пару кроків.

Бачу, як ступаю у дівчачий клас, щоб продати їм кілька квиточків. Бачу оченятка, як у тхора. Це Нінетта Фоппа. Дещо бліденьку Сандрину. А от і Ліла. Я стою поруч, розважаючи її дотепами, начебто шукаю здачу. Певна річ, у мене її немає — так я якнайдовше зможу простояти поряд зі своєю святинею, чиє обличчя й досі розпливається, як на екрані телека, що накрився.

Відчуваю, як серце моє переповнюється безмежною гордістю за театральну виставу, щойно я поклав за щоку пастилку, наслідуючи пані Маріні. Мене переповнює несказанне відчуття абсолютної, безмежної влади. Наступного дня я намагався пояснити Джанні свої відчуття:

— Розумієш, це ефект посилення, диво, що створюється у гучномовці. Витрачаючи мінімум енергії, ти провокуєш вибух, відчуваєш, що малим зусиллям генеруєш надзвичайну силу. У майбутньому я міг би стати великим тенором, через якого шаленіли юрби народу, або героєм, що під звуки «Марсельєзи» веде за собою на криваву бійню десятитисячне військо. Але я впевнений, що навіть тоді я б не мав такого п’янкого відчуття, як учора ввечері.

Наразі я почуваюся саме так. Я стою на сцені і ганяю у роті пастилку, слухаючи веселе ревіння публіки. Я приблизно знаю, де сидить Ліла, бо перед виставою трохи відсунув завісу й мимохідь глянув у зал. Та повернутися у той бік і поглянути на неї я не можу, бо тоді увесь номер — коту під хвіст. Моя пані Маріні, ганяючи пастилку в роті, має стояти до глядачів боком. Я ганяю пастилку, кохкаючи якусь маячню (втім, і сама пані Маріні говорила досить безглуздо). Я всіма думками лину до Ліли, і хоч я її не бачу, знаю, що вона на мене дивиться. Я переживаю цю мить слави майже як злягання, у порівнянні з котрим моя перша ejaculatio praecox над фоткою Жозефіни Бейкер була просто банальним чханням.

Мабуть, саме після таких відчуттів я вирішив послати дона Ренато з усіма його закликами під три чорти. Який сенс у плеканні такого почуття у глибині серця, коли ми не можемо сп’яніти від нього удвох? Крім того, коли ти закоханий, хочеш, щоб вона знала про тебе геть усе. Вопит est diffusivum sui[266]. Я їй у всьому зізнаюся.

Завдання було таким: перехопити її дорогою додому, коли вона йшла зі школи без подружок, сама. Щочетверга останнім уроком вона мала гімнастику, а додому поверталася близько четвертої. Я кілька днів готував переднє слово для підступу. Скажу щось дотепне, на зразок «не лякайся, я не грабіжник», а вона усміхнеться. Я скажу, що зі мною коїться якась дивина, що ще ніколи не відчував нічого подібного й що, може, вона б змогла мені допомогти... «Цікаво, що ж це з ним коїться? — подумає вона. — Ми ж ледве знайомі, може, йому до вподоби одна з моїх подруг, а він соромиться до неї підійти».

А потім вона, як Роксана, вмить усе зрозуміє. Ні-ні, любе кохання моє, я тебе ніколи не кохав. Отак, чудова стратегія. Сказати, що я її не кохаю, а потім вибачитися за незручності. Вона тут-таки розкусить мою хитрість (авжеж, хіба ж вона не précieuse?). І може, вона нахилиться до мене й скаже щось — та хоч би «не клей дурня, хлопче», але вимовить це з якоюсь неочікуваною ніжністю. Зашарівшись, вона торкнеться рукою моєї щоки. Загалом початок я поклав просто незрівнянний — шедеврально хитро й витончено, встояти немає шансів. Так я думав, бо у своєму коханні я й думати не хотів, що вона може не відповісти на мої почуття. Помилявся, як і всі закохані. Я віддав їй свою душу й від неї попросив того ж, але так трапляється вже сотні й сотні років. Інакше б не існувало літератури.

Обравши слушний день і підготувавши всі умови для вдалого скористання Нагодою, за десять четверта я вже стовбичив перед ворітьми її будинку. За п’ять хвилин мені спало на думку, що навколо шастає забагато люду, тож я вирішив почекати всередині, біля самих сходів.

Між за п’ять четвертою й п’ять на п’яту минуло кілька століть, і ось я почув, як вона зайшла у