Читати книгу - "Земля мертвих"

— Я не міг.

— Ти мені потрібен завтра вранці.

— Я… Чого ви хочете?

— Зробити порівняльний генетичний аналіз усіх наших біоматеріалів.

— Яких саме?

— Не прикидайся. Знаю, що ти зберіг усі зразки.

— Але.. але з чим ви хочете їх порівнювати?

Імена «Собєскі» і «Клаудія Мюллер» справили належне враження. Марке наче геть розгубився. Корсо сподівався, що злодюжка принаймні виконає завдання перед тим, як вислизне в’юном.

Однак щось було не так: Марке явно був у розпачі.

— Що сталося? — нарешті, запитав він.

— Цвинтар.

— Що цвинтар?

— У Пассі…

З нього справді кожне слово треба з рота висмикувати.

— Ну то що?

Молодик щось промимрив у трубку.

— Кажи чітко, хай тобі грець! — вигукнув Корсо.

— Я сьогодні ходив на могилу до Клаудії.

— То що?

— То що? — раптом голосніше повторив той. — Немає вже могили!

100

— Йдеться про розпорядження згідно із заповітом.

— Тобто?

— Пані Клаудія Мюллер власноруч склала прецизійний заповіт і передала його метру Рож’є, нотаріусу з бульвару Малезерба.

Корсо перебував у службовому приміщенні для охорони на кладовищі Пассі — невеличкій, схожій на вокзальну, кімнаті, що містилася біля головного входу, поблизу пам’ятника померлим. Такий самий склеп, як і решта, хіба що всередині всі були живі. Не надто розкішно: лише два кабінети, один навпроти одного, наче для судді та його секретарки. Тут вели облік померлим і згадували останню волю майбутніх клієнтів.

Після того, що йому повідомив Марке, Корсо вимкнув світло й заснув, як після пиятики, а потім вибрав навмання рейс і приземлився в Парижі рівно опівдні. Забрав свою «Polo», а тоді помчав просто до цвинтаря Пассі, щоб хтось йому пояснив, як так сталося, що могила Клаудії Мюллер розчинилася в повітрі.

Керівник служби (щойно Корсо дістав поліційний значок, як той відразу витяг справу пані Мюллер) передав йому папери. Стефан боявся, що нічого не второпає, але остання воля Клаудії виявилася зрозумілою. Вона вимагала, аби її тіло після організованого батьками похорону перевезли до паризького кладовища Тьє.

— Чому Тьє? — запитав Корсо й підніс очі.

— Навіть гадки не маю. Але нотаріус відіслав нам однозначні вказівки.

Чоловік гортав документи, мапи, рахунки — наче передивлявся план перед битвою, хоча йшлося лише про місце останнього спочинку Клаудії.

— Пані Мюллер звеліла побудувати мавзолей.

Корсо був знайомий з кладовищем Тьє у Валь-де-Марн. Його відкрили в 30-х роках для поховання малозабезпечених громадян на безкоштовних ділянках. Тьє був цвинтарем для безхатьків, злидарів, забутих усіма… Корсо дещо знав про це місце: під час смертельної спеки 2003 року він займався похованням 57 жертв у Парижі — ніхто не звернувся тоді за їхніми останками.

— Назвіть, будь ласка, номер ділянки.

— Гаразд. — Його руки досі ширяли навколо моторошної справи. — Десь поблизу 104-ї і 105-ї алей.

Ці номери означали розташування власне в безкоштовних рядах. Поодинокі могили вишикувались без зайвих прикрас. Чому Клаудія бажала, аби її поховали саме там? Що хотіла донести в останньому зверненні?

— Хто організував перевезення тіла?

— Оплата послуг ритуальної служби була передбачена в заповіті пані Мюллер. Усе згідно з правилами.

Клаудія обміркувала все до останньої дрібнички. Убивства. Процес. Своє самогубство. Місце останнього спочинку.

— Тримайте, — проказав службовець і простягнув йому ще один аркуш, — план кладовища, якщо вам заманеться побути біля могили.

Він накреслив хрестика на мапі, як роблять консьєржі в готелях, коли радять добрий ресторан у незнайомому місті.

Корсо взяв аркуш і поставив останнє запитання:

— В усипальниці хтось іще похований?

Чоловік знову заповзявся ворушити свої стоси.

— Не зможу вам назвати імена, але судячи з розміру мавзолею, вона там має бути похована не сама.

101

Корсо забрав машину й помчав набережними до порту Ґарільяно, де він вирулив на окружну дорогу. Поблизу станції метро «Ванвські Ворота» виїхав на автостраду Сонця в напрямку муніципалітету Ренжис. Сонця не видно, але й заторів на шляху немає.

Усі надії він тепер покладав на кладовище — чомусь спало на думку, що Клаудія призначила йому там зустріч. Вона здогадувалася, що він докопається до істини, а та приведе його до клаптика землі, де поховані сіроми.

Корсо минув розвилку на Ренжис. Перед очима пролітали похмурі картини передмістя; він думав про Софі Серейс, яка розважала себе самокатуванням, про Елен Десмора, що спала з мерцями, про Марко Ґварніері, який збував наркотики під тінню американських гірок у Блекпулі… Він майже був певним, що Клаудія Мюллер перевезла їхній прах до свого гробівця.

Жінка побудувала цілий склеп для проклятого клану — родини, що, на її думку, не мала права на існування, а тому знищила їх всіх ущент. Чи вона привезла туди також останки Філіппа Собєскі? Ні, в пекельному всесвіті Клаудії не було місця ворогові, безсоромному чудовиську, який спричинився до їхнього нещастя.

Корсо помітив, що наближається до мети: він уже мчав уздовж невисокої кам’яної огорожі, що оперізує велетенський цвинтар Тьє. Нарешті він дістався останнього кільця перед прямокутною й суворою тріумфальною аркою, що слугує центральними воротами. Раптом він нашорошився: водночас спостеріг мур з просвітами з лівого боку, портик, що наче кликав його зайти на цвинтар, і дещо недоречне. Якась дрібниця підсвідомо привернула увагу й увімкнула сигнал тривоги.

Попередження йшло з лівого дзеркала заднього огляду.

За сто метрів позаду два молодики сиділи верхи на чорному мотоциклі з потужним двигуном. Він не надто розбирався в таких штуках, але обрис машини, згорблена постава чоловіків, що нахилилися над баком, нагадали йому чортопхайку колеги з Бригади розшуку й реагування — піжонський байк, якому дуже пасувала назва: «Ducati Monster Dark»[112].

Минула якась частка секунди — і Корсо зауважив, що пасажир мотоцикла тримає предмет, який було легко впізнати навіть на такій відстані: Uzi Pro, славетний ізраїльський пістолет-кулемет, здатний робити тисячу пострілів за хвилину.

Доки він збагнув, що йому загрожує, нападники встигли наблизитися впритул. Корсо розчахнув двері, з силою вдаривши мотоцикл. Водій утратив контроль і в’їхав просто в центральний бетонний борт, а Корсо занесло на протилежний бік сидіння.

Його автівка оберталася навколо себе, а сам він намагався вирівняти її та щосили крутив кермо. Один оберт, другий, третій… Насамкінець «Polo» врізався в захисну огорожу й під ревіння перегрітого двигуна різко зупинився.

Ахмед Зарауї. Після Ламбера вони прийшли за ним. Якби він не був таким замріяним, зміг