Читати книгу - "Давай залишимось ніким, Елла Савицька"

Говорю важко через колючу грудку в горлі.

- Ні, навіть не думай! – твердо обриває мене Скайлер. – Все добре буде, Олівіє. Я впораюся! Не вперше ж!

- Не буде, - сердито вигукую, - ти знаєш, що не буде. Тату, там відморозки самі. Ти ж не бездушний, я знаю!

Тато міцно стискає зуби. Його щока нервово сіпається, коли він обводить мене поглядом. Витираю сльози і дивлюся на нього прямо.

Якщо ревітиму, він не піддасться. Сльози – це слабкість. А він повинен бачити, що я піду на все, аби добитися свого.

- Олівіє, ти ж розумієш, що твій концерт безглуздий? Ти залежиш від мене. Вижену з дому, заберу гроші, і ти приповзеш сама за тиждень.

Не приповзу. У мене є дідусь, який мене любить і який ніколи б собі не дозволив ображати мене та Скайлера. Але якщо я скажу про це, тато тільки ще сильніше розлютиться і точно завтра відвезе Скайлера назад, роздмухає з цього цілу історію, ще й до журналістів звернеться, щоб підняти собі рейтинг. Тепер я бачу, що він усиновив Скайлера лише заради власної вигоди.

Стискую зуби, не відводячи погляду.

- Тату, я лише прошу не скасовувати усиновлення. Чекай до дня народження Скайлера. Йому незабаром вісімнадцять і він житиме самостійно!

- Олівіє, не треба. Припини, - гаряча рука Скайлера тягне мене за зап'ястя, але я не здамся.

Я обіцяла йому Різдво в родинному колі, обіцяла, що він більше не буде один, а якщо здамся, то вийде, що я обдурила його, зрадила. Сльози знову палять очі, варто хоча б на мить уявити, що він повертається назад. Ні, Боже, ні!

- Вісімнадцять тобі за місяць? – кивком питає тато.

- Так, - відповідає Скайлер.

Місяць…

- Тату, я поїду до школи. Де б вона не була. Тільки зроби як я прошу, будь ласка, хоча б раз у житті!

Нумо! Погоджуйся. Серце болить, так я переживаю.

- Не треба нікуди їхати, - знову каже Скайлер, - я не бачитимуся з Олівією!

- Думаєш, я повірю? – хмикає тато. - Я знаю вас. Віри вам немає, обірванцям!

Скайлер зуби стискає, а я його пальці до хрускоту кісток за спиною.

- Значить так, - виносить вердикт тато, а я завмираю, - жити ти будеш де завгодно, але тільки не тут, - тицяє в груди Скайлеру, - терпіти я тебе під своїм дахом не стану. А ти, Олівія, поїдеш до школи. Яку, дізнаєшся, як приїдеш. Я подбаю про те, щоб у тебе не було ні мобільного, ні інтернету. Нічого. Якщо ти така доросла стала, що спиш у ліжку хлопця, то треба приймати дорослі рішення. Після закінчення школи вступиш до університету. Думаю, до цього часу ви обидва зрозумієте, що страждали тут чортзна-чим, і ти, доню, побачиш, що за дев'ять місяців тебе забудуть і дуже швидко знайдуть заміну.

Тепер Скайлер стискає мої пальці, ніби показуючи, щоб я не вірила. Мені страшно. Дуже страшно, тому що дев'ять місяців - це страшенно довго. І за цей час може статися будь-що, а в мене навіть не буде можливості йому зателефонувати.

- Збирай речі, - мама киває Скайлеру і хапає мене за лікоть, - а ти йди за мною, більше ви не побачитеся!

Не витримую і схлипую. Образ Скайлера розпливається перед очима, поки проходжу повз нього. Він теж веде мене поглядом до самих дверей. Губи щільно стиснуті, зажмурюється. А потім раптом робить ривок уперед і, перехопивши мене в мами, притискає до себе.

- Дякую, - гаряче шепоче на вухо, - дев'ять місяців це пилюка, Олівія, - швидко каже, поки мама з голосіннями і вимогами відриває мене від нього.

Гарячково киваю.

Пил. Головне пережити цей пил і не захлинутися ним.