Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

Нічого дивного і незвичного. Як раптом:

«За три дні до того, як дарвенхардці Еб та Всевлад повернулись із Дикого краю, на Трояндовому пагорбі, що знаходиться за день пішого ходу від Баргового в бік півночі, сталось дивне. Пагорб на певний час засяяв яскравим молочно-білим сяйвом, що освітило довколишні луги на кілька кілометрів, а тоді згас. Коли найближчий загін сервусів дістався туди, то знайшов на верхівці багато розрізаних пагонів трояндового куща. Пояснень цьому не знайшли.»

Опісля нічого важливого не було, однак відповідальний Читар вже встиг написати, що: «до Баргового на зміну Ебові прибула з Орієна дарвенхардка Ханна».

Я закрила книгу, а тоді відчула на собі погляд. Подивилась за вікно — на снігу стояла знайома висока постать у чорному плащі. Я мимоволі відчула злість. Не хотіла зараз його бачити.

Всевлад помахав мені, а за кілька хвилин вже був поряд. На чисте вранці небо вітер, що ставав все сильнішим, нагнав хмарин. Починало сніжити. Хутро Всевладового плаща та його чорне волосся вкривали снігові порошинки. Він пахнув морозом.

— Привіт, — мовив Всевлад, згрібаючи на найближчому столі книжки, і сідаючи там, де звільнив місце. Дивився на мене спокійно. — Як ти?

— Вже відпочила і почала шукати собі заняття, — стенула я плечима.

— Ханно, я хочу тебе спитати про дещо. Це може видатись дивним.

— Ну питай, раз треба.

— Тебе не було тут, коли почалися холоди? Восени?

Його слова мене здивували.

— Ні. Я була в Орієні, у Белаті. А чому ти питаєш?

— Просто я бачив декого схожого. Все гаразд, я помилився, — Всевлад потер перенісся. Раптом видався мені втомленим чи навіть засмученим. Не таким, як вчора.

— Щось ти невиспаний. Безсонна нічка? — спитала я не втримавшись, але намагаючись говорити спокійно.

Чоловік не відповів, просто поглянув на мене, ледь схиливши голову на бік, чим вивів мої думки з рівноваги. От варто було мені згадувати ніч, варто було?..

— Чого витріщився? — спитала грубо. Він гмикнув.

— Ми не бачились майже чотири роки. Я просто намагаюсь усвідомити, чи змінилась ти, чи ні.

— І як? Вдається?

— Ти стала дарвенхардкою. Чи змінилась ти? Так. Але не через це.

— Ти знаєш через що.

— Ой Ханно-Ханно, лиши в минулому свій докірливий тон. Ти зробилась іншою не тому, що стала воїном, і не тому, що пройшов час. А через те, що перестала йти шляхом, торованим іншими. Ти ж могла піти з Дарвенхарду, але не зробила цього.

— І що? — спитала я з викликом.

— Ти стала ще прекраснішою, ніж була. Тепер твоя природна жорстокість набула кришталевих, чистих форм. У поєднанні з твоєю вродою, загартовані уміння — зброя неймовірної сили. Якби я був твоїм учителем — я б пишався.

«Але ти — учень мого учителя», — подумала я з погордою. Його слова, як не дивно, геть мене не схвилювали. Ярий навчав нас обох. Якими б не були його методи… ми із Всевладом рівні в цьому плані.

— Ти завжди умів гарно говорити.

— Хіба я колись казав забагато?

— Ні. Іноді навіть замало, — усміхнулась я, заштовхуючи дурні думки ночі подалі. — А тепер кажи, що тут відбувається. Що з Диким краєм? Ти щось не повідомив господарю Баргового?

Всевлад схилив голову і якусь мить стояв так. Я не могла бачити його лице, і це мене дратувало.

— Всевладе, розповідай. Я втомлююсь від твоєї таємничості.

— Ханно, коли ти була в Метейському краї востаннє?

— Коли покинула його, прямуючи до Дарвенхарду. Після Сколісу. А чому ти запитуєш?

Всевлад підняв на мене погляд. Його обличчя набуло холодного і жорсткого виразу. Я не пам’ятала його таким. Здавалось, що проміння, яке падає на його високі вилиці крізь вікно, замерзає. Чоловік наче думав: чи вірити мені?

Мимоволі зловила себе на тому, що стискаю рукою пояс неподалік місця, де висить у невеликих піхвах ніж. Що ж це?..

Розслабила руку.

— Всевладе, я хочу тобі довіряти. Але ти маєш довіряти мені.

— Я тобі довіряю. Просто не можу одразу… — він затнувся.

Я зісковзнула з підвіконня, відклавши книгу. Поправила лук і сагайдак зі стрілами, приперті до стіни. Підійшла до Всевлада і зупинилась за крок від нього. Зазирнула, переступаючи жіночу впертість, в такі знайомі очі.

— Добре. Розповіси, коли будеш готовий.

Всевлад ледь усміхнувся, дивлячись на мене з полегшенням.

— Ходімо, я ще не снідала, — буркнула я, а тоді підхопила зброю і пішла до дверей.

Він покрокував за мною.

Дівчинку, яка прислуговувала нам разом з братом, звали Петіркою. Ми майже не розмовляли, мала не особливо мене цікавила, а я її явно лякала. Втім за день до того, як ми зі Всевладом вирішили піти на полювання на вовків, щось потягло мене заговорити із слугою.

— Хто твої батьки, Петірко? — запитала я, коли мала саме чистила камін в мене у кімнаті. Я перевіряла стан стріл, витягаючи їх одну за одною із сагайдака і розкладаючи на ліжку. Дарвенхардські стріли зазнають пошкоджень нечасто, але я хотіла перевірити, чи нічого з ними не сталось за час моєї мандрівки, зважаючи на дощі і сніги, які впали на мою голову. Вранці навідалась до Зозулина — тварина була чи не єдиною істотою, яка горнулась до мене з любов’ю. Вірний кінь радів моїй