Читати книгу - "Сибіріада польська"

Поверталися в бік вокзалу. Гонорка явно розвеселилась.

— Знаєш, Броню, так собі думаю, що я, мабуть, була несправедлива до тої Ірини. Ну бо глянь, чоловік від вересня в неволі, діти маленькі, вона сама міська, завжди випещена, виняньчена, до жодної важкої роботи не призвичаєна, то ніби як тут мала собі порадити?

— Але шпигувати своїх не мусила! — на цей раз Броня була більш принциповою.

— Звичайно, що не мусила. Але хто то знає, моя дорога, як то було з цими її доносами? Не знаєш наших людей? Плетуть часом, що їм слина на язик підкине. А може, та Ірина хотіння має? Адже є такі баби, що їм без чоловіка ні так ні сяк.

Мужчини повернулися невеселими. Про польське представництво ніхто в Тайшеті не чув. А у військкоматі, коли довідалися, що вони поляки і в якій справі прийшли, комісар взагалі не хотів з ними розмовляти. Лише черговий офіцер, чи то їх інформуючи, чи то у формі докору, сказав:

— Пороги даремно не оббивайте, чоботів шкода. Від часу як те все ваше військо польське дезертирувало до Ірану, ми перестали інтересуватися поляками. І без вас дамо собі раду, зрадники нам не потрібні.

А їм немов хтось у пику стрельнув. Однак в однім упевнилися:

— У Шиткіно і тут, у військкоматі, говорять одне й теж: нема вже в Росії нашого війська, відправили його до якогось Ірану.

— Але наше посольство, мабуть, десь є? Туди мусимо їхати.

На всякий випадок зайшли ще до військового коменданта вокзалу: ті все знають найкраще, стільки війська, транспортів і солдатів через вокзал перевалюється. У вокзальній комендатурі натовп. Коменданти військових транспортів сваряться стосовно черги від’їзду, інші вимагають забезпечення, представники службових делегацій і відпускники ставлять тут штампи на своїх документах, дістають квитки. Тут озброєні військові патрулі, які ходять по вокзалу, відводять підозрілих, перевіряють документи і накази стосовно від’їзду.

Долина з Шайною були єдиними цивільними у тім військовім, крикливім натовпі, може тому звернули на себе увагу старшого за чином і віком військового. Військовий махав якимись паперами і проклинав «матом» молодого офіцера, який дріботів услід за ним з рукою на темляку.

— Черговий, що тут за задрипані цивільні мені плутаються? А ви хто такі?

— Поляки. Ми хотіли про польське військо запитати.

— А вон мені звідси! І негайно, бо накажу вас у міліцію відвести. Досить мені вже того морочення голови поляками! Шукайте своє військо в Ірані.

Коли вийшли з комендатури, наздогнав їх старший за віком солдат, забинтований, у гіпсовім комірі.

— Почекайте хвилину. Я бачив вас у комендатурі, чув, як комендант на вас верещав. Не маєте часом запалити?

Шайна подав йому мішечок з махоркою. Солдат скрутив цигарку, жадібно втягнув дим.

— Дякую, брате, без махорки гірше, ніж без баби... а я бачив ото ваше польське військо. Не знаю, чи воно там ще є, але весною повно його було в Ташкенті. Далеко звідси, аж в Узбекистані. Мундири в них були дивні, не наші, на шашках замість зірки якогось птаха носили...

— Орла!

— Може, і орла, — охоче погодився солдат. — У госпіталі я з вашими солдатами лежав. Вони там залишилися, а мене перевезли до Красноярська. Тепер відпустку мені дали, буцімто на оздоровлення. Їду додому, до Ангарська.

Ірина Пуц дотримала слова і ввечері привела на вокзал Сильвію.

— Ви виїхали з Калючого, а я сиділа там і не знала, що з собою зробити. Все чекала, що, може, Пашко відізветься. Ну й дочекалася. Якось прийшов дідусь Феодосій і говорить, що Пашко просив мені передати, щоб я їхала до Тайшета. «То що, Пашка випустили з в’язниці?» Але дідусь знав лише стільки, що повинен мене з дитиною довіреним візником відіслати до Тайшета, а тайм хтось мною займеться. І саме так було. Виявилося, що тут у Тайшеті в Пашки є стара тітка. Я спочатку в неї затрималася. Його тітка знала про Пашка трохи більше, що сидів у тайшецькому гулагу і що я маю туди з’явитися на побачення з дитиною. Дала мені карточку з написаною адресою і прізвищем, на яке я повинна посилатися. Так нарешті я побачила мого Пашка, а він уперше побачив свого синка. Яке то було побачення: вартовий, ґрати, я увесь час плакала, а Пашко мене втішав. Просив, щоб я ще трохи видержала, бо в нього є надія, що невдовзі вийде. Не минуло тижня, двері відкриваються, входить Пашко! «Амністія, говорить, мене випустили умовно. На вас, поляків, також дивляться трохи по-іншому, ми союзники, ну то можемо офіціально одружитися». І питає, чи я не передумала. «Адже то твій син, повинен мати прізвище батька, чи ні?» Ну і зареєстрували наше одруження у відомстві. Не минуло багато часу, як Паніка призвали на фронт! Стільки було того мого з ним одруження. Ну і весною прийшла «похоронка»... Вбили, вбили мого Пашка на цій війні. Мама була зі мною. Все шкодувала, що через мене з людьми з Червоного Яру розлучилася. А через пару місяців після того померла. Навіть не було когось, щоб допоміг мені її поховати. І якби не Ірина Пуц, то не знаю, як я з цим усім справилась би. На додаток до злого тітка Пашка з квартири мене викинула. Тільки Ірина мені допомагала. Люди, благаю, не залишайте мене тут саму. Куди ви, то і