Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Отже, щодо Добровольчої армії Головний отаман займав невизначену позицію, хоча, вірогідно, й не відкидав можливість порозуміння з нею, а на практиці він дедалі визначеніше робив ставку на Польщу. Її лідер Ю. Пілсудський, своєю чергою, був переконаний, що у разі перемоги над більшовиками А. Денікін не визнає незалежності Польщі, якій, таким чином, доведеться боротися з білогвардійщиною[764]. Цим значною мірою пояснюється обережність поляків у тогочасних воєнно-революційних подіях в Україні.

За таких обставин 22 серпня 1919 р. начальник Штабу Головного отамана генерал М. Юнаків видав наказ українським військам, які наступали на Київ. У ньому, зокрема, зазначалося: «1) Належить безумовно не вдаватись у ворожу акцію з Денікіним, коли б прийшло до зустрічі з його бойовими відділами; 2) Пропонувати, щоб денікінці не займали тих місцевостей, які є в руках українського війська. В тій цілі належить установити між обома військами демаркаційну лінію»[765].

Протягом 22–28 серпня 1919 р. майже на всьому фронті панував спокій, лише поляки, виступивши проти українських військ у Славуті, почали просуватися на Шепетівку. Галицькі частини переміщувалися на визначені позиції, готуючись до вирішального штурму Києва. Потреба у прискоренні цієї акції диктувалася просуванням до столиці Добрармії, а також прагненням захопити розташовані на запланованому маршруті просування станції, що були забиті вагонами з майном.

Відтак затишшя змінили позиційні бої за створення плацдарму для взяття столиці. Війська III галицького корпусу 24 серпня майже без опору оволоділи Фастовом, де ворог залишив лише 200 вагонів і чотири паротяги, наступного дня спільно із Запорізькою групою була захоплена Біла Церква[766]. До столиці залишалося 40 км.

За наказом Штабу Головного отамана 26 серпня провели чергову реорганізацію українських військ. У зв'язку з тим, що наступальна операція вступала у заключну стадію, Північна та Середня групи, основу якої складали II галицький корпус і Січові стрільці, перетворювалася на одну мобільну армійську групу. Під незмінним командування полк. А. Вольфа вона спрямовувалася на Коростень, де стояла дев'ятитисячна дивізія М. Щорса. Частини Галицького корпусу та Запорізького корпусу були з'єднані в другу армійську групу під командуванням генерала А. Кравса, якого призначили керівником всієї київської операції. Згідно з прийнятим тоді ж наказом команда етапу мала розпочати набір добровольців у Галицьку армію[767]. Проте поповнення бойових частин новобранцями постійно обмежувалося через брак зброї. Таким чином, вони могли вливатися у фронтові підрозділи лише тоді, коли діставали кріси вбитих чи поранених вояків, або ж коли отримували трофейну зброю.

Здавалося, що у боротьбі за владу в Україні настає перелом. Соціал-демократи почували себе господарями становища й на тлі успішного наступу на Київ уже відверто доводили мало не абсолютну правомірність здійснюваного курсу. Так, 25 серпня 1919 р. центральний орган УСДРП «Робітнича газета» писала: «Перемога на нашому боці… соціял-демократія показала свою політичну зрілість. Вона глянула в «корінь», аналізувала економічне положення України, спосіб продукції і сказала: диктатура пролєтаріяту на Україні не може бути. Пролєтаріят не зможе вдержати владу в своїх руках, коли він ліліпут в порівнянні з великим селянством. Наші «ліві» те-ж бачили цю небезпеку її, тому видумали якусь кумедну форму пролетарської диктатури: селянсько-робітничі ради, де дві третини (місць) належать селянам, а одна третина робітникам. Це значить… творити соціялістичні форми життя без творця… при помочи селянства, яке йде проти цих форм… Хвилі анархії з Росії залили Україну, але історія, як ми передбачали, пішла по Марксу, а не по Леніну»[768].

Звичайно, пізніше такі публікації могли викликати тільки відверте глузування. «Вони «передбачали»! — вигукує М. Шаповал. — Але головного не бачили, що служили контрреволюції. Селяне — «вороги соціялізму», а тому соціял-демократи, підписуючи з с-рами разів кілька угоди про трудові ради, тепер же на підході до Київа вже назвали ті ради «кумедною формою»…»[769].

Однак у той час соціал-демократи торжествували, незважаючи навіть на нові тертя з галичанами. Зміна уряду, за оцінками останніх, не справила принципового впливу на загальну ситуацію. П. Христюк так передає тогочасну атмосферу: «…Галицькі політики, що купчились коло Диктатора, почували себе весь час незадоволеними: скаржились, що їх «обдурено», що, замісць зміни цілого курсу політики уряду й складення нового, буржуазного, поставлено на місце одної неприємної особи (Мартоса) другу, так само неприємну (Мазепу). В своїй пресі вони безперестанно лаяли наддніпрянське правительство за його «безладну політику» і за «нездатність налагодити управління краєм», підхвалюючи в той самий час ріжних денікінців (під прапором преклонення перед їхнім «фаховим» досвідом)»[770].

Однак у галицькій політиці то був лише «вершок айсберга». Основні причини конфліктної ситуації корінилися значно глибше.

З кожним днем Державний Секретаріат ЗОУНР дедалі більше нервував з приводу гаго, що брати-українці з Наддніпрянщини не надавали допомоги, з якою пов'язувалися головні сподівання на можливість перемоги над поляками. І погляди галичан частіше й частіше звертаються у бік Денікіна. В. Винниченко намагається об'єктивно розібратися у подібних трансформаціях: «Для них (лідерів ЗОУНР. — В. С.) це була єдина й цілком зрозуміла орієнтація. Одкинувши большевиків, вони не мали инчого спільника, як Денікіна. Денікін же, виступаючи в ролі «собирателя земли русской», по старій, ще царській традіції вважав Галичину «исконнымь русскимь краемь». Отже, він з охотою прибрав би й цей край у лоно «єдіної-нєдєлімої». А коли б галичане показали себе прихильниками й вірними друзями Росії, їм можна було б дати якусь безпечну для «єдіной» автономійку»[771].

Не випадково голова галицького уряду пізніше, 26 листопада 1919 р., цілком відверто заявив: «Галицький Уряд з самого початку жадав переговорів з Денікіним».

В. Винниченко зазначає, що певний час галичани приховували свої наміри від кам'янецького уряду, «якому ся орієнтація так само загрожувала «ліквідацією», як і большевицька. Але в тому й була трагедія цих двох нещасних урядів, що всяка орієнтація, яку б вони ні запропонували один одному, була «ліквідаційна» для одного, або другого, або й для обох разом. А ще трагічніше було те, що всяка орієнтація, яку б ні приймав той чи другий уряд була «ліквідаційна», загубна для української державности[772].

Критика колишнім Головою Директорії індивідуалістичних нахилів керівників наддніпрянців і галичан набирає дуже гострих форм, виводить іменитого автора на висновки, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Бажання не втратити владу брало гору над всіма іншими міркуваннями. «Цупко, з сліпою, чисто зоологічною жадностю тримаючись за владу,