Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."

всі повстанські рухи в Україні, а соціальні проблеми були в них тільки мінливим підложжям. Бо хоч соціально-політично й ідеологічно національно-революційні рухи не завжди були пов'язані в одно й організаційно не творили цілості, але все для них спільним джерелом сили були козацькі традиції. Власне, в обороні цих традицій ці рухи виростали ідейно, соціально й політично і ставали могутнім живим протиставленням усім чужим силам, що були запереченням отого національно-історичного їх джерела". Василь Прохода погоджувався з цим висновком.

До армії Юрко все ж повернувся, разом з нею й опинився в неволі в Каліші. Неспокійна натура козака-повстанця не могла змиритися зі скнінням у таборі. Й Артюшенко почав співпрацю з Українською військовою організацією, яка боролась проти поляків, що зрадили союзників-українців, засадивши їх за дроти. Не раз переходив він польський кордон, переносив нелегальну літературу, організовував таємні зустрічі, виконував інші завдання. Врешті його затримали та відправили назад до табору.

Артюшенко у своєму житті зробив дуже прикрий вчинок: він завдав образи заслуженому українському діячеві Сергію Шелухину, сенатору Української Держави, — давши ляща. На сторінках книги спогадів Артюшенко, зрозуміло, намагався себе виправдати, мовляв, Сергій Шелухин на сторінках газети "Народна воля" написав, що УВО є "організацією провокаторів".

Василь Прохода в рецензії на книгу Артюшенка зауважив, що провокатори в середовищі УВО таки були. Серед них кубанець називає "більшовицького агента" Леоніда Костаріва та "польського агента" Топольського. Кидає тяжкі обвинувачення Василь Прохода й на Петра Кожевниківа, хоч і досі ніхто не довів його причетності до контррозвідки якоїсь країни.

1925 року Артюшенко разом з Миколою Сціборським та іншими однодумцями організували в Подєбрадах Легію українських націоналістів. Коли виникло питання про організаційне вітання, схоже на те, що саме Юрій Артюшенко запропонував використати вітання чорношличників: "Слава Україні!" — "Козакам слава!". Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням — відповідати треба було: "Героям слава!"

І до ЛУНу Прохода ставився з упередженням, бо "подєбрадські націоналісти" стреміли до диктатури, а він залишався переконаним демократом із соціалістичними поглядами — хоч наочно вже переконався, до якої катастрофи довели соціал-демократи і соціалісти-революціонери Україну, впроваджуючи демократичні засади навіть у військо, яке знемагало в смертельній боротьбі на кількох фронтах. Невже чужонаціональну диктатуру можна побороти демократичними методами? Невже проти грубої сили досить благих намірів?..

У Подєбрадах Юрій Артюшенко не тільки займався громадською діяльністю, а й навчався в господарській академії. У рецензії на його спогади Прохода зазначав, що в академії вояки Армії УНР "набували нової зброї — знання на національно-культурній ниві. Всі вони були націоналістами, що визнавали пройдений шлях Армії УНР правдивим". Поки був живий Петлюра, всі вони "вважали себе вояками Армії УНР в безтерміновій відпустці.." Коли ж його вбили, козаки і старшини почали гуртуватися у товариства колишніх вояків Армії УНР.

1929 року у Відні відбувся Перший конгрес (установчий) ОУН, одним із фундаторів якої стала Легія українських націоналістів. Так Артюшенко став членом Організації українських націоналістів… 1934 року на вимогу польської влади уряд Чехо-Словаччини відмовив йому у праві проживання. Розпочалися мандрівки по світу в пошуках сталого притулку. Побував він у Німеччині, Румунії, Болгарії, Туреччині, Греції, Італії, знову в Німеччині, де 1937 року нарешті вдалося легалізуватися. Тут активно включився в роботу Українського національного об'єднання, до якого належав і Василь Прохода. Артюшенко став членом Головної управи, а тоді й заступником голови УНО Тимоша Омельченка. У 1937–1940 роках редагував "Український вісник".

1950 року Артюшенко переїхав до Сполучених Штатів. Багато років співпрацював із різними українськими виданнями ("Самостійна Україна", "Українське слово", "Новий шлях", "Свобода" та "Наш клич"). 1966 року вийшли його спогади "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". У них сотник Армії УНР висловив думку, що Визвольна боротьба, попри несприятливі обставини і "низьку національно-державну зрілість провідної верстви та мас", започаткувала "нову еру, в якій національно-державні традиції нашої доби стали основою дальшої тяглости історично-національно-державної думки й національно-державного чину".

Високо цінуючи свою приналежність до Армії УНР, сотник Артюшенко зазначав, що "перед старими кадрами Української Армії ще багато роботи, яку ніхто за них не зробить".

Хоч Василь Прохода і вважав, що Юрій Артюшенко не раз ішов манівцями, все ж наголошував, що "всі шляхи і навіть манівці можуть привести до Києва не лише безпосередньо, але й через Рим та Єрусалим, коли по них йти з дотриманням правди, з почуттям власної національної гідності, зі взаємним довір'ям і пошаною та з певним національно-державним розумом…"

Роман КОВАЛЬ

Джерела

Артюшенко Ю. Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966. — На чужині, 1966. — С. 71.

Липовецький І. Інженер Юрій Артюшенко //Бюлетень Союзу Бувших Українських Вояків у Канаді (Торонто). - 1962. — Ч. 13. — Жовтень — грудень.-С. 25.

Лист В. X. Проходи з до Л. Ю. Биковського від 12 липня 1966 року.

Прохода В. Про книжку Юрія Артюшенка "Події і Люди на моєму шляху боротьби за Державу. 1917–1966". — На чужині, 1966. — На правах рукопису. — С. 1, 5, 7.

На світлині — Юрій АРТЮШЕНКО. Копія.

Романтик Валентин Сім'янців

"Коли в кого серце тужить за людиною, — нехай іде на війну: там він скорше, як деінде, знайде людей…" — так починаються спогади Валентина Сім'янціва, козака 2-ї чоти кінної сотні Богданівського полку, пізніше — 3-ї сотні полку Чорних запорожців.

"Наша сотня, — розповідав Сім'янців, — це була велика родина, і коли говорити про побратимство, то в нашій сотні це почуття знайшло майже завершення".

3-тя сотня ділилася на "квартири" — по 4–6 чоловік. Кожна з них мала свої особливості: в одній гуртувалися невтомні співаки, в іншій — ті, що "занадто не цуралися" прекрасної статі, а в третій — ті, що завжди лізли вперед…

Звичайно "квартира" мала старшого. Його ніхто не обирав, він ставав лідером само собою — без голосувань та інтриг. Ці люди були моральними авторитетами і "загальним сумлінням сотні".

Такою совістю в "квартирі" Валентина Сім'янціва був Іван Пасько. Коли після бою чи переходу вечеряли, він завжди головував за столом. Був Іван талановитим промовцем, тож і до кожної чарки вмів приговорювати. Пасько завжди пропонував випити першу чарку герою дня — тому, хто першим врізався у ворожу лаву, здобув кулемет чи знищив кількох ворогів.

Герою кричали "Слава!", а він мусив у деталях розповісти, "як воно було". Товариші щиро раділи успіхові один одного. Якщо за день ніхто особливо не відзначився, то першу чарку випивав Іван.

Траплялося, що Пасько когось обносив. "Це була кара, страшна кара", її мало хто чекав —