Читати книгу - "Пастка на дурнів"

тоном. — Я кажу це зовсім не тому, що ненавиджу вас і прагну помститися, бо ви погордували мною й наплювали мені в душу. Ні! Я передусім медик, людина науки, і тому завжди дивлюсь на речі об’єктивно. У мене є для вас погана новина. Не знаю, чи вистачить у вас мужності сприйняти її…

— Ні, ради бога, не треба, — зойкнув Йоссар’ян. — Я цього не витримаю!

Майор Тлумачсон ураз заходився швиргати громи та блискавки.

— Ви хоч коли-небудь можете поводитись по-людськи? — заголосив він, червоний від люті, гамселячи обома руками по столу. — Все ваше лихо в тім, що ви хочете бути вище від усіх умовностей світу. Можливо, ви хотіли б поставити себе навіть вище за мене, бо, бачте, статева зрілість прийшла до мене з запізненням. Так-от, знаєте, хто ви такий? Ви жалюгідний молодий невдаха, анархіст, розчарований у житті і неспроможний пристосуватись до нього.

Вистріливши цю обойму образливих епітетів, майор Тлумачсон неначе трохи подобрішав.

— Так точно, сер, — обережно погодився Йоссар’ян. — Здається, ваша правда.

— Звичайно, моя правда! Ви — недоросток. Ви неспроможні пройнятись ідеєю війни.

— Так точно, сер.

— У вас нездорова відраза до смерті. Схоже на те, що вас дратує самий факт, що ви на війні і щохвилини можете накласти головою.

— Мало сказати «дратує», сер… Цей факт доводить мене до нестями.

— У вас глибоко сидить і постійно нуртує інстинкт самозбереження. Ви терпіти не можете фанатиків, забіяк, снобів і лицемірів. Вас поймає підсвідома ненависть до багатьох людей.

— Свідома ненависть, сер, цілком свідома, — чемно поправив психіатра Йоссар’ян, сповнений бажання допомогти. — Я ненавиджу їх цілком свідомо.

— Ви різко негативно ставитесь до грабунку, експлуатації, ображання й приниження чи навіть простого обдурювання. Вас пригнічує бідність, вас пригнічує неуцтво. Вас пригнічує насильство, вас пригнічують гоніння, вас пригнічують міські нетрища. Вас пригнічує пожадливість. Вас пригнічує злочинність. Вас пригнічує корупція. Он скільки у вас чинників депресії. Тож мене аж ніяк не здивує, коли у вас виявиться маніакально-депресивний психоз.

— Так точно, сер. Можливо, в мене саме цей психоз.

— І годі це заперечувати!

— А я й не заперечую, сер, — сказав Йоссар’ян, вельми вдоволений з того, що між ними нарешті настало таке чудесне порозуміння. — Я цілком згодний з вами.

— Отже, ви не заперечуєте, що ви божевільний?

— Божевільний! — Йоссар’ян не вірив вухам своїм. — Що за дурниці? Чого це я божевільний? Самі ви божевільний!

Майор Тлумачсон знову почервонів від обурення й щосили луснув себе кулаками по стегнах.

— Те, що ви називаєте мене божевільним, — загорлав він, бризкаючи слиною, — зайвий раз доводить, що ви типовий, мстивий параноїк із схильністю до садизму. Ви божевільний!

— Тоді чого б вам не відправити мене додому?

— А я й збираюсь відправити!

— Ура, хлопці, мене відправляють додому! — радісно виголосив Йоссар’ян, пришкутильгавши назад у палату.

— І мене теж! — весело відгукнувся Ентоні Фортіорі.— Щойно приходили сюди й сказали.

— А як же я? — запитав у лікарів роздратований Данбар.

— Ви? — суворо відповіли йому. — Вас відправлять разом з Йоссар’яном. У бій!

І обох відправили в бій.

Йоссар’ян аж нетямився з люті, коли санітарна машина привезла його до ескадрильї, і він одразу ж пошкутильгав шукати правди в Дока Дайліка. Той понуро втупився в нього страдницьким і зневажливим поглядом.

— Теж мені герої,— з тугою видихнув Док Дайлік і гидливо скривив обличчя, так що яйцеподібні мішки в нього під очима вималювалися ще рельєфніше. — Ви всі тільки про себе й думаєте. Якщо хочеш знати, що сталось, поки ви відлежувалися в шпиталі, піди глянь на лінію фронту.

Йоссар’ян аж похолов.

— Наші відступають?

— Відступають?! — вереснув Док Дайлік. — Відколи наші взяли Париж, все котиться під три чорти! Я завжди казав, що так воно й буде. — Він на мить замовк. Його похмура лють змінилась на звичайну меланхолію, і доктор ще більш насупився, немов вважав Йоссар’яна винним геть у всьому. — Американські війська вже вступили на німецьку територію. Румунія в руках у росіян. А вчора греки з восьмої армії захопили Ріміні. Німці повсюди відступають. — Док Дайлік знову трохи помовчав, набрав побільше повітря і раптом залементував на весь голос: — Від люфтвафе не залишилося й сліду! — Здавалося, він ось-ось розридається! — Вся «Готська лінія» на краю катастрофи.

— Ну, то й що? — запитав Йоссар’ян. — Що ж тут поганого?

— Ти ще питаєш, що тут поганого? — закричав Док Дайлік. — Коли найближчим часом не станеться якесь чудо, Німеччина капітулює. І тоді вже ніщо не врятує нас від Тихого океану!

Йоссар’ян отетеріло, з острахом витріщився на нього.

— Ти часом не здурів? Ти хоч розумієш що мелеш?

— Еге ж, тобі це смішно, — жалісно вишкірився Док Дайлік.

— Чого це мені має бути смішно?

— Ти, зрештою, ще маєш якісь шанси. Ти літаєш, отже, тебе можуть убити. А що казати мені? В мене немає жодних надій!

— Ти геть вижив з розуму, йолопе! — з серцем загорлав на Дока Дайліка Йоссар’ян і схопив його за барки. — Тобі це ясно? Затули свою дурну пельку й послухай мене.

Док Дайлік шарпнувся й вивільнився з його лабетів.

— Я забороняю тобі розмовляти зі мною таким тоном! Я тобі неабихто — я дипломований лікар!

— Тоді затули свою дурну дипломовану пельку й послухай, що мені сказали в шпиталі. Я — божевільний! Тобі це відомо?

— Ну, то й що з того?

— Я справді божевільний!

— Ну, то й що?

— Я псих… У мене не всі вдома. Розумієш? Несповна розуму. А замість мене вони відіслали до Штатів когось іншого, помилково! У шпиталі мною займався дипломований психіатр, і ось його присуд: я ненормальний!

— Ну, то й що?

— Як це «ну, то й що»? — Йоссар’яна геть спантеличила докторова нетямучість. — Невже ти не розумієш, що це означає? Тепер ти можеш списати мене на землю й відправити додому. Не стануть же вони посилати на вірну смерть божевільних, га?

— А хто, крім божевільних, дасть себе послати?

28. Жлобс

На вірну смерть дав себе послати Макпростак, хоча він і зовсім не був псих. Погодився на це і Йоссар’ян, раніше навіть, ніж перестав шкутильгати. Він виконав іще два бойових вильоти, але тут до нього дійшли страшні чутки про новий наліт на Болонью. І от одного погожого дня Йоссар’ян з рішучим виглядом пришкандибав до Жлобсового намету і, притуливши до губ пальця, прошипів:

— Тсс!!!

— Чого ти тсикаєш? — поцікавився Малюк Семпсон, котрий у цей час білував зубами мандарин, із захватом гортаючи пошарпаний комікс. — Тут усі мовчать.

— Згинь, — мовив Йоссар’ян і показав великим пальцем через плече на вихід.

Малюк Семпсон