Читати книгу - "Лазарит"

Але ж Беренгарія чудова, що й казати. Господь дав їй усе необхідне, аби дарувати своєму чоловікові втіху. Хтозна, може, варто бути терпимішим до неї і не квапити події. Адже вона завжди мріяла бути Христовою нареченою, а її віддали за воїна. Зараз головне, щоб вона завагітніла від нього, і тоді Річард перестане лякати її ночами своїми забаганками. Схоже, вони обоє цього хочуть. Але йому, як чоловікові та королю, потрібен спадкоємець!

Щодо подружнього обов’язку, Річард, як не старався, не зміг пригадати, чи виконав він його цієї ночі. Останнє, що спливало в пам’яті, – як вони танцюють удвох із захмелілим Філіпом, силкуючись повторити рухи арабської танцівниці, котра невідомо як опинилася в шатрі. Обличчя її приховував серпанок, зате все тіло по пояс було оголеним, і вона так хвацько вихиляла стегнами, що обидва королі побилися об заклад – хто ж з них краще зможе відтворити її танець… Давно він так не пустував, а Філіп, попри все, – славний малий… Присутні на бенкеті аж корчилися зі сміху, споглядаючи їхні танці, навіть на понурій фізіономії Конрада Монферратського з’явилася усмішка, і, якщо Річарда не підвів зір, він на власні очі бачив, як той дружньо плескав по плечу усміхненого короля Ґвідо.

Авжеж, вино іноді творить дива, мирячи на певний час навіть запеклих ворогів. Але він, Річард, іще перед початком бенкету наголосив: жодних сварок, жодних старих порахунків! Зрештою всі швидко понапивалися. Зазвичай сам англійський Лев рідко пиячив, пам’ятаючи, що він король і взірець лицаря. А тут… Немов валковий латник, що дорвався до хмільного, – хай Бог милує!

Однак Річард сподівався, що на момент, коли він «утратив обличчя», як кажуть на Сході, дами вже встигли піти. Вони завжди ідуть, якщо бенкет затягується, а чоловіки втрачають міру.

Але на цьому бенкеті у військовому таборі саме жінки, які прибули разом із ним з Кіпру, були за головну прикрасу – як і годиться згідно з куртуазними законами. Лицарі стужилися за шляхетною красою, і жінок було оточено загальною увагою та захватом. А коли вже почалися танці, то від охочих пройтися з ними зо два кола спасіння не було! Навіть сором’язлива Беренгарія танцювала більше, ніж зазвичай, а вже Півонія, люба сестронька, вбрана в лілове й рожеве, як справжня королева квітів, була незаперечною імператрицею бенкету. Вона навіть погодилася пройтися у врочистій павані[133] з Філіпом, якого з певного часу не надто милувала.

От уже ж таки справді дамська примха! Півонія з Філіпом могли б стати чудовою парою, такий шлюб зміцнив би мир і зв’язки між їхніми державами. Але непоступлива Півонія – у цьому вона вдалась у їхню матінку Елеонору – поставила умову: ніхто і ніколи більше не торгуватиме її рукою з політичною метою! Вона фактично купила це право, пожертвувавши Річардові величезну суму, необхідну для підготовки походу у Святу землю, і тепер він не має права її змусити… Хоча з іншого боку, те, що вона все-таки погодилася танцювати з Філіпом, дуже непогано.

Зате його кузина Джоанна де Рінель навідріз відмовилася танцювати з королем Франції. І її можна зрозуміти, пам’ятаючи ту паскудну історію у Везлі… Філіп при всіх стверджував, що Джоанна сама його звабила і він отримав бажане, але кузина ладна була взяти до рук розпечену сталь, щоб довести протилежне. Утім, Річардові в той час не потрібен був гучний скандал, і він квапливо, начебто для якоїсь місії, відіслав кузину до Угорщини. Цілком намарно, оскільки Бела Угорський так і не прибув у Святу землю. Річард і раніше знав, що мадяр – майстер порожніх обіцянок та воювати ладен лише на словах, тому й не почав сварити Джоанну через цю невдачу. Лише по-батьківському пошпетив, що вона приїхала на Кіпр сама, якимсь чином розставшись дорогою з чоловіком, котрий нібито ось-ось мав сюди прибути.

Довгенько ж цей Обрі де Рінель, славетний турнірний боєць, добирається з Кілікії. Тут він міг би знадобитися, та й пора вже втішити Джоанну, тим паче після того, як вона раптово занедужала в Лімасолі, глибоко знепритомнівши простісінько в порту. У замок її принесли якісь грецькі ченці, і до пізнього вечора його кузина перебувала в дивному забутті. А потім її, співуху та сміхотуху, наче підмінили. З учорашнього бенкету вона пішла однією з перших – це він добре пам’ятав.

Найдовше серед танцівників залишалася кіпрська царівна з ім’ям, яке неможливо вимовити. Ця Діва Кіпру, схоже, геть не переймалася, що її батько загинає в полоні. Грецька красуня, як йому доповіли, уже встигла розділити бурхливі пестощі з молодим Лестером, князем Антіохійським і розлученим з Ізабеллою Єрусалимською Онфруа де Тороном. Невипадково маршал Вільям де Шампер натякав йому, що не кожен достойний лицар погодиться взяти її за дружину. З іншого боку, Діва Кіпру – його воєнний трофей, вона спадкоємиця трону Ісаака Комніна і її чоловік зможе законно правити на Кіпрі…

Проте владу на острові Річард вирішив до невизначеного часу віддати ордену тамплієрів. Вільям де Шампер запропонував йому блискучий план. Хто краще ордену Храму подбає про допомогу Святій землі з Кіпру? Більше того, маршал запропонував викупити острів у завойовника за вельми переконливу суму – сто тисяч безантів.[134] У тамплієрів в Орденських домах і замках Європи накопичено величезні багатства, й ромейські купці, які їм довіряють, уже внесли до скарбниці англійського короля завдаток за цю угоду, бо Річардові гроші зараз украй необхідні. Отримавши своєчасну пораду де Шампера, Річард натякнув Роберу де Сабле, що на конклаві слід урахувати досвід і мудрість його кузена, залишивши того на одній із найвищих посад.

Усе це спливало у хмільній дрімоті в голові Річарда, думати було непросто, і він гнівався, що дозволив собі так невчасно розслабитися. Таки точно сказано: vinum apostatare facit etiam sapientes.[135]

Король ледь підвівся, потер голову, що гула, мов порожній казанок, і, намагаючись не потривожити Беренгарію, встав із ложа. І тут-таки похитнувся, та так, що довелося вчепитися за різьблений стовпчик балдахіна. Ложе заходило ходором, Беренгарія щось пробурмотіла крізь сон, але, дякувати Богові, не прокинулася.

Безгучно ступаючи по пістрявих, вивезених із Кіпру килимах, що встеляли шатро, він проминув одну за одною дві полотняні завіси й лише тоді, вже не боячись розбудити дружину, хрипко гукнув:

– Толуорте, води! Де тебе чорти носять, гірка твоя башка?!

– Це у вас башка сьогодні гірка, мілорде! – відгукнувся веселий кентерберієць.

Він умить з’явився звідкись уже з повним цеберком, рушниками і своїми веснянками, що робили