Читати книгу - "Син"

Йоганнес приклав голку вістрям до набряклої синьої вени на передпліччі.

Затамував нерівний віддих.

От і все, отак минуло його життя. Життя, що могло б скластися зовсім інакше, якби він не дав згоди перевезти два мішки контрабанди з порту Сонгкхла. Дивно. Чи дав би він згоду сьогодні? Ні. Але той чоловік, яким він був колись, сказав «так». Знову і знову. Тож не могло бути жодного іншого шляху.

Він натиснув, устромляючи голку в шкіру; здригнувся злегка, побачивши, як вона ковзнула в плоть. Потім натиснув на поршень. Рівномірно і спокійно. Важливо повністю спорожнити шприц.

Перше, що сталося, – це те, що біль щез. Як за помахом чарівної палички.

А потім сталося дещо інше.

Він, нарешті, зрозумів, про що повсякчас твердили наркомани. Кайф. Вільне падіння. Обійми. Невже все так просто? Невже весь цей час вона була на відстані однієї голки? Тому що зараз вона була тут, у своїй шовковій сукні, зі своїм блискучим чорним волоссям і мигдалеподібними очима. І її ніжний голос, її м’які вишневі губи шепотіли складні англійські слова. Йоганнес Холден заплющив очі і звалився на ліжко.

Її поцілунок.

Це все, чого він будь-коли хотів.

Маркус дивився телевізор.

Там знову говорили про людей, убитих упродовж останніх кількох тижнів. По телебаченню і по радіо весь час тільки й мови про це. Мама сказала йому, щоб не дивився так багато телевізор, бо від усього того його мучитимуть нічні жахи. Але жахи йому більше не снились. А тепер по телеку показували отого. І Маркус упізнав його. Він сидів за столом перед купою мікрофонів і відповідав на запитання. Маркус пригадав його завдяки отим його прямокутним окулярам без оправи. Маркус не знав, що це все означає чи як усе це скласти докупи. Він знав тільки, що той чоловік не прийде більше, щоб увімкнути опалення в жовтому будинку, бо будинок згорів.

Частина п’ята

Розділ 42

О 6:35 ранку Беатріс Йонассен, реєстратор юридичної контори «Томте amp; Хьоре», насилу стримувала позіх і намагалася збагнути, кого їй нагадує жіночка в плащі, що стояла перед нею. Щось пов’язане з Одрі Хепберн. «Сніданок у Тіффані»?Жіночка також мала шовковий шарф на голові й темні окуляри, що посилювало асоціації з шістдесятими. Вона поставила на стіл торбинку, сказала, що це «для Хьоре, як було домовлено», і пішла.

За півгодини по тому сонячні промені відбились у вікнах червоного цегляного фасаду Ратуші Осло, перший пором пришвартувався в Акер-Брюгге, і пасажири з коси Несоден Сон і Дрьобак зійшли на берег, щоб добиратись, як завжди, на роботу. Передбачався черговий безхмарний день, але особлива свіжість повітря натякала, що навіть це літо не триватиме вічно. Двоє чоловіків ішли пліч-о-пліч уздовж набережної між пірсів, проминаючи ресторани з кріслами, ще перекинутими догори ніжками на столах, модні бутики, що не відчиняться ще зо дві години, вуличних торгівців, що розпаковували свій крам, готуючись до останньої атаки на туристів. Молодший з двох чоловіків був одягнений в елегантний, але м’ятий і забруднений сірий костюм. На старшому був картатий піджак, куплений на розпродажу в «Dressmann», і штани, що пасували до піджака тільки з точки зору ціни. Обидва чоловіки були в однакових темних окулярах, куплених двадцять хвилин тому на автозаправці, а в руках мали однакові портфелі.

Двоє чоловіків повернули у безлюдний провулок. Вони пройшли ще з півсотні метрів і спустились вузькими металевими сходами до скромних дверей ресторану, який, судячи з вивіски, мав спеціалізуватись на стравах з риби і морепродуктів. Літній чоловік спробував відчинити двері, але виявилося, що вони замкнені. Він постукав. По той бік дверей, в ілюмінаторі, вигулькнуло спотворене, наче в кривому дзеркалі, обличчя. Губи ворухнулися, але слова пролунали, наче з-під води:

– Тримайте руки так, щоб я бачив.

Вони зробили, як наказано, і двері відчинились.

Їх зустрів кремезний блондин. Ті двоє подивилися на пістолет, що він націлював на них.

– Радий знову зустрітись, – сказав літній чоловік у картатому піджаку і зсунув окуляри на чоло.

– Заходьте, – сказав білявий.

Вони увійшли, і двоє у чорних костюмах одразу почали їх обшукувати, а білявий недбало сперся на гардеробну стійку, не опускаючи, втім, зброю.

У літнього чоловіка забрали з кобури пістолет і передали білявому.

– Він чистий, – сказав тип у чорному костюмі, киваючи в бік молодого чоловіка, – але у нього пов’язка на поясі.

Білявий подивився на молодого чоловіка.

– То, значить, ти Караючий Будда? Ангел Пекла, так?

Молодий чоловік нічого не відповів. Білявий сплюнув на підлогу перед його блискучими чорними черевиками фірми «Vass».

– Кльова прикладка. Наче тобі хтось бісове розп’яття на лобі кресонув.

– Тобі теж.

Білявий насупився.

– Що в біса ти маєш на увазі, Будда?

– Хіба ти не відчуваєш?

Білявий зробив крок уперед і звівся навшпиньки, практично ніс до носа з гостем.

– Спокій, спокій, – втрутився літній чоловік.

– Стули пельку, дідок, – сказав білявий, відгортаючи край піджака і сорочки молодого чоловіка.

Пальці білявого повільно обмацували в того пов’язку навколо пояса.

– Тут? – запитав він, коли його рука досягла боку молодого чоловіка.

У того на лобі, над окулярами, виступили краплини поту. Білявий штурхонув у пов’язку. Молодий чоловік розтулив губи, але й звуку не зронив.

– Ага, осьде воно! – загарчав білявий, вчепившись пальцями в плоть, і потягнув викручуючи.

Молодий чоловік хрипко застогнав.

– Бо, він чекає, – нагадав йому один з типів у чорному.

– Ага, – тихо сказав білявий, не відриваючи очей від хлопця.

Той важко дихав. Білявий натиснув сильніше. Самотня сльоза скотилася блідою щокою з-під сонцезахисних окулярів хлопця.

– Привіт від Сильвестра і Євґенія, – прошепотів білявий. Тоді він послабив хватку й обернувся до решти.

– Візьміть їхні портфелі і ведіть їх у залу.

Новоприбулі віддали свої портфелі й увійшли до обідньої зали.

Старший чоловік мимоволі уповільнив кроки.

Велетенська постать чітко вимальовувалась на тлі освітленого зеленкуватим акваріума, в якому шмигали туди й сюди барвисті рибки і виблискував кристал на великому білому камені з довгими пасмами водоростей, що гойдались у струменях бульбашок. На дні лежав омар, виставивши свої сталеві клешні.

– Як я тобі обіцяв… – прошепотів старший чоловік молодшому. – Оце він.

– А де ж «кріт»? – запитав молодий чоловік.

– Повір мені, він тут буде.

– Старший інспектор Симон Хефас, – прогримів здоровань, – і Сонні Лофтус. Я давно чекав на цю мить. Сідайте.

Вони ступили вперед і сіли на приготовані для них