Читати книгу - "Учта для гайвороння"

— Хтось подумає: ви мені не довіряєте!

— Довіру заробляють. Як золото.

— Ну як скажете, м’сьпані, — відповів Крабб, — та північніше, де дорога кінчається, там-таки доведеться Дикові повірити. Якби я там схотів забрати ваше золото під загрозою меча, хто б мене зупинив?

— Ти не маєш меча. Я маю.

Відтак Брієнна захряснула двері між ними і постояла, дослухаючись, поки не впевнилася, що її супутник пішов. Хай яким спритником він себе вважав, Дик Крабб не був ані Хайме Ланістером, ані Скаженим Повхом, ані навіть Гамфреєм Штиром. Кощавий і погано годований, з броні він мав на собі лише пом’ятий шоломець, поплямований іржею, а замість меча носив старого визубреного кинджала. Якщо не підпускати його до себе уві сні, небезпеки він не становив жодної.

— Подріку, — мовила Брієнна, — скоро настане день, коли ми не зуміємо знайти корчму на ніч. Нашому провідникові я не довіряю. Чи зможеш ти стерегти мене уві сні, коли ми отаборимося?

— Не спати, коли ви спите, пані? Пане? — Він подумав трохи. — Я маю меча. Якщо Крабб спробує вам зашкодити, я його вб’ю.

— Ні, — суворо відрізала вона. — Не намагайся з ним битися! Я прошу лише дивитися за ним, коли я сплю. Якщо він зробить щось підозріле — збуди мене. Побачиш, я прокидаюся швидко.

Крабб показав своє справжнє єство вже наступного дня, коли вони зупинилися напоїти коней. Брієнна пішла за кущі випорожнити міхур, але щойно сіла навпочіпки, як почула слова Подріка:

— Що це ви робите? Ану йдіть геть!

Вона скінчила справу, підсмикнула штани і повернулася до шляху, де Спритний Дик саме відтирав борошно з пальців.

— У саквах ти драконів не знайдеш, — мовила йому Брієнна. — Я тримаю золото при собі.

Частину грошей вона везла в гамані при поясі, решту — в кількох кишенях, нашитих під одягом. Пухкий гаманець у саквах був натоптаний лише мідяками, малими й великими, шагами та півшагами, дрібними зірками… і тонко змеленим білим борошном, щоб здаватися ще пухкішим. Борошно вона купила в кухаря «Семи мечів» того ранку, коли виїжджала з Сутіндолу.

— Дик нічого поганого не хтів, м’сьпані. — Він розчепірив замурзані борошном пальці, показуючи, що беззбройний. — Я лишень подивився, чи ви маєте дракони, яких мені обіцяли. У світі-бо повно шахраїв, ладних надурити чесну людину. Ні-ні, крийте боги, я не кажу, що ви з таких!

Брієнна щиро сподівалася, що провідник з нього трохи кращий, ніж злодій.

— Поїхали вже, — відповіла вона і сіла в сідло.

Під час подорожі Дик часто заводив пісню, та ніколи цілу — вірш з однієї, кілька рядків з іншої. Брієнна мала підозру, що так він сподівався замилити їй очі й послабити пильність. Інколи він намагався вмовити її з Подріком підспівувати, але завжди марно. Подрік надто соромився і запинався язиком, а Брієнна не співала ніколи. «Ви співали вашому батькові? — питала її колись пані Старк у Зимосічі. — А Ренлі?» Ні, вона не співала, ніколи, жодного разу, хоча й хотіла… жадала… мріяла…

Коли Спритний Дик не співав, то теревенив, переповідаючи казки півострова Гостроклішня. Кожен тутешній похмурий яр і темний закуток мав свого господаря, а єднала їх усіх лише недовіра до чужинців. Кров першолюдей, темна та сильна, текла у їхніх жилах.

— Андали намагалися захопити Гостроклішню, та ми різали їх по долинах і топили у болотах. Але чого не досягли сини мечами, те зробили їхні гарненькі доньки поцілунками. Вони повиходили заміж за голів тих домів, яких не зуміли скорити.

Королі Сутіндолу Морочники свого часу намагалися підкорити Гостроклішню своїй владі. Потім те саме спробували зробити Мутони з Дівоставу, а пізніше — пихаті Кельтигари з Крабового острова. Та клішняки знали свої ліси і болота краще за будь-яких прибульців, і коли приходила біда, зникали у печерах, що пронизували їхні пагорби, наче бджолині стільники. Коли ж не треба було воювати з загарбниками, вони воювали один з одним, і ті криваві чвари були чорніші й згубніші, ніж болота у долинах. Час від часу якийсь видатний звитяжець приносив півострову мир, який, проте, ніколи не тривав довше за його життя. Одним з видатних був князь Люципер Загарт, а також брати Брюни. Ще суворішим за них був свого часу старий Гострокістка, але за наймогутніших вважалися Крабби. Дик відмовлявся вірити, що Брієнна ніколи не чула про лицаря Кларенса Крабба та його звитяги.

— Та навіщо мені брехати? — казала вона йому. — Кожна місцина має своїх казкових звитяжців. От приміром, там, звідки я, у піснях оспівується пан Галадон з Морна, Бездоганний Лицар.

— Пан Галахто звідкіля? — пирхнув він. — Ніколи про такого не чув. І з якого це дива його кликали бездоганним?

— Пан Галадон був воїном такої відваги, що сама Діва віддала йому своє серце і зачарований меч як запоруку кохання. Правдива Діва звався той меч, і жоден звичайний меч не міг його стримати, жоден щит — відвернути поцілунок Діви. Пан Галадон носив Правдиву Діву гордо і чесно, але виймав із піхов лише тричі — адже нешляхетно битися такою зброєю проти пересічного смертного.

Почувши це, Крабб заходився глузувати:

— Бездоганний Лицар? Безголовий Дурень, сказав би я. Нащо тягати при собі чарівного меча, щоб ніколи його не виймати?

— Заради честі, — відповіла Брієнна. — Так чинять заради честі.

Але Дик тільки зареготав гучніше.

— Пан Кларенс Крабб, м’сьпані, підтер би вашим Бездоганним Лицарем свою волохату дупу. Якби вони стрілися, то на полиці у Шептунах стояла б іще одна кривава голова, ось я вам що скажу. «Треба-таки було витягти мого чарівного меча, — скаржилася б вона до інших. — Чого ж це я його не витягнув?»

Брієнна мимоволі посміхнулася.

— Може, й так, — погодилася вона, — але пан Галадон не був дурнем. Проти ворога у вісім стоп заввишки та верхи на зубрі він би, напевне, оголив Правдиву Діву. Кажуть, одного разу він убив нею дракона.

Але Спритного Дика здивувати було важко.

— Гострокістка теж бився з драконом, та йому чарівний меч не знадобився. Він йому просто шию в вузол зав’язав, і той як вогонь видихав, то смажив власну сраку.

— А що робив Гострокістка, коли прийшов Аегон з сестрами? — запитала Брієнна.

— Мертвий лежав. Хіба м’сьпані не знають? — Крабб кинув на неї погляд