Читати книгу - "Майстер"

— І набагато гірше для мого бідного листа,— відповів Вільям.

— Я впевнений, що чимало ірландських періодичних видань залюбки його надрукували б,— сказав Ґосс.— Вам не варто втрачати можливості й просто про нього забути.

— Лист не забудеться,— сказала Еліс.— Щойно Вільям переповів нам його вміст і пообіцяв мені ніколи більше не згадувати про нього жодній живій душі.

— Я цього не зроблю,— відповів Вільям.

— Можливо, ви могли б переказати зміст цього листа Принцу Валійському,— сказав Генрі Ґоссові.

Ґосс гостро на нього глянув.

— Мені цікаво, адже щойно почався новий рік і ви обоє — письменники, може, розкажете, що ховається у ваших шухлядах? — запитав Ґосс.

— Мій брат,— сказав Генрі,— збирається читати Ґіффордські лекції[67] в Единбурзі.

— Присвячені новій науці — психології? — запитав Ґосс.

— Присвячені старій науці — релігії,— відповів Вільям.

— Ви вже написали лекції? — допитувався Ґосс.

— Маю нотатки, думки та кілька сторінок, а ще — хворе серце,— сказав Вільям.— Тож це забирає час.

— Яку позицію ви обстоюватимете? — поцікавився Ґосс.

— Я вважаю, що релігію, у найширшому розумінні, неможливо зруйнувати,— сказав Вільям.— Я вважаю, що індивідуальний містичний досвід, у всіх його різноманітних проявах, є продовженням людської підсвідомості.

Генрі зробив знак Пеґґі, що, коли вона бажає залишити їх зараз і повернутися до своєї книжки, вона може це зробити. Мати дівчини кивнула на знак згоди. Племінниця перепросила, встала з-за столу та вийшла з кімнати.

— А що,— поцікавився Ґосс,— коли правдивість релігії буде спростовано?

— Отут я готовий посперечатися,— сказав Вільям.— Релігійне почуття неможливо спростувати, бо воно надзвичайно глибоко закорінене в самій людині. А якщо це переконання є настільки фундаментальним і суто особистісним, воно мусить бути добрим. Відповідно, таке добре почуття просто не може бути неправдивим.

— Але якщо ви подивитеся на те, що показують Дарвін і його прибічники, напевно, погодитеся, що вони доводять нам неправдивість деяких переконань?

— Мене цікавить релігійне почуття чи релігійний досвід, а не суперечки навколо релігії,— сказав Вільям.— І я хочу наголосити, що навіть ті слова, котрими я послуговуюся, є відкритими, неточними, а іноді — навіть непотрібними, адже просто не може існувати ніяких точних слів для вираження такого неточного, за своєю суттю, почуття. Наші почуття не існують у чистому виді, наша система відчуттів і сприймання є дуже складною, і ми покладаємося переважно тільки на них і в житті, і в політиці, і в дотриманні законів, а, найголовніше, у найпотаємніших глибинах свого єства.

— У якому певну роль відіграє і трансцендентність? — запитав Ґосс.

— Так, але вона може виявитися більш фундаментальною, ніж ми вважаємо. Світ, що перебуває за гранню відчуттів, у якому існує життя, набагато потужніше і більше, ніж наше, може бути продовженням нашої власної свідомості, ми можемо це усвідомлювати, і це, у свою чергу, може породжувати віру чи наше релігійне почуття, хоч яким воно є примарним і невловним, але воно надає нам більшої сатисфакції, ніж суперечки навколо релігії.

Вільям говорив дуже природно й легко, його гарний настрій пасував до майже розмовного тону викладу, тону, якого Генрі ніколи ще не чув від брата.

— Це звучить так, ніби ви вже написали свої лекції,— сказав Ґосс.

— Я їх сформулював,— відповів Вільям.— Писання не дуже легко мені дається. Я надаю перевагу усному викладу. Хоча, якщо цього разу мої лекції захочуть опублікувати, я запишу їх слово в слово.

— Напевне, «Таймс» їх надрукує, після того, як ви їх виголосите,— сказав Ґосс.

— Із «Таймс» я більше не матиму справи. Вона вже змарнувала свою можливість.— Вільям розсміявся, узяв свого келиха і випив.

— Генрі,— сказав Ґосс,— тепер ваша черга. Мусите розказати нам, що ви збираєтеся написати, аби ми знали чого з нетерпінням чекати.

— Я — лише бідний оповідач,— сказав Генрі,— романіст, якого цікавлять драматичні деталі. Доки мій брат займається пошуком сенсу світобудови, я можу лише намагатися її бодай трохи оживити чи зробити більш дивною. Колись я писав оповіді про молодь і про Америку, а тепер, опинившись у вигнанні та наодинці з майбутньою старістю, я пишу про розчарування, що навряд чи забезпечить мені багатьох читачів по обидва боки Атлантики.

— Генрі, ти маєш багато відданих читачів,— сказала Еліс.

— У мене на думці сюжет про чоловіка, котрий усе життя вірить, що з ним трапиться щось погане,— продовжив Генрі.— Він розповідає одній жінці про цю невідому катастрофу — і вона стає для нього найкращим другом, але він зовсім її не помічає, не вірить у неї, і його холодність, його власна байдужість і є тією катастрофою, що жила в ньому всі ті роки.

— І це все? — запитав Вільям.

— Так. Але є ще й інша історія. У ній один чоловік їде з Нової Англії до Парижа. Це — американець середнього віку, котрий має досить інтелігентну й чутливу натуру, щоправда, глибоко приховувану все його життя. Він бачить Париж і розуміє, як і чоловік у попередньому оповіданні, що найпершим нашим обов’язком є жити на повну силу, але вже надто пізно, чи, принаймні, він так думає.

— А якби тут був клірик,— усміхаючись, сказав Вільям,— і якби він запитав у тебе, якою є мораль цих оповідань, що він має для себе із них зрозуміти?

— Мораль? — перепитав Генрі й на мить замислився.— Мораль є більш прагматичною, аніж можна собі уявити. Життя є таємницею, і тільки тексти несуть у собі красу, і що треба бути готовими до змін, особливо, коли ви їдете до Парижа, і що жоден,— він підняв свого келиха,— хто пізнав його чари вже не зможе поновити у своєму серці первісної любові до Сполучених Штатів.

— І яке з цих оповідань ви напишете першим? — поцікавився Ґосс.

— Я вже розпочав роботу над обома,— відповів Генрі.

— А ви, сер? — запитав Вільям.— Що збираєтеся написати ви?

— Коли я знайду відповідний тон і необхідну сміливість,— сказав Ґосс,— напишу книгу про свого батька.

— Але ви вже написали одну, і я є її палким шанувальником,— сказав Вільям.— Суперечності між релігійністю духу та прагненням до наукового пізнання є для мене чимось дуже зрозумілим і близьким.

— А тепер,— відповів Ґосс,— я напишу про суперечності між батьком і сином, і, будьте певні, я не