Читати книгу - "Майстер"

схвалювала, і закінчувалися довжиною його волосся, що, на її думку, було занадто коротко підстрижене. Бурджесс уже достатньо вільно почувався в її присутності, аби повідомити Еліс про те, що Ґосс багато разів гостював у Лемб-Хаусі й не мав жодного приводу для скарг, але слузі подобалася ця метушня й атмосфера гарячкових приготувань до події, що її Еліс і Пеґґі постійно підтримували в домі, готуючи вітальню, їдальню та Бурджесса Нокса до приїзду жданого гостя.

Генрі пояснив племінниці у присутності її батьків, від чого вони помітно повеселішали, що, хоча сам Ґосс не є видатною людиною, він уміє розпізнавати велич, коли її бачить, а крім того, він особисто знайомий із прем’єр-міністром, чийого попередника теж знав, як і знатиме наступного прем’єра та того, хто замінить його на цьому посту. Пеґґі зморщила носик і спитала, чи він — старий.

— Не такий старий, як я, люба,— відповів Генрі,— а я, напевне, дуже старий. Власне, говорячи про мене, варто казати давній. Тож, він не такий давній, як я. Але найважливішим, що треба знати про Ґосса, є те, що він любить Лондон більше, ніж власне життя. Тож, коли твій батько згадає про тиху радість інтелектуального життя в Бостоні, Ґосс його не зрозуміє. Чоловік, якого втомлює Лондон, утомився жити — це його гасло. Тож тобі, люба дівчинко, варто знайти таку тему, щодо якої наш гість і твій батько зможуть дійти згоди.

Після того як Вільям одужав, Лемб-Хаус перетворився на певну подобу клубу з багатьма правилами, що їх визначали Пеґґі та Генрі, іноді консультуючись із батьками дівчини, іноді — усупереч їхній думці. Правило номер один засвідчувало право Пеґґі, про що вони з Генрі попередньо домовилися, не дотримуватися дитячого розпорядку дня, а лягати спати тоді ж, коли й дорослі, адже її вже можна було частково вважати дорослою, та, головним чином, тому, що вона відкрила для себе Чарльза Діккенса, усього за кілька днів проковтнула його «Важкі часи» і тепер читала «Холодний будинок». Правило номер два дозволяло Пеґґі виходити з-за столу, коли вона доїсть головну страву, і забирати із собою десерт до будь-якої кімнати, у якій вона продовжуватиме читання. Правило номер три забезпечувало Вільямові безперешкодну можливість хропіти в будь-якому куточку будинку. Інші правила дозволяли Бурджессу Ноксу взуватись у що завгодно, а Еліс занурювати бісквіт у ранкову каву настільки глибоко, як вона захоче, тільки б нічого не потрапило на герцогинині коци, як їх називала Пеґґі. Вільям наполіг на встановленні правила, що дозволило б Генрі прочитати два товстелезних томи біографи Наполеона, не відчуваючи провини за згаяний час. У всі ці правила було втаємничено матір Еліс, яка жила в Кембриджі, щоб вона дала їх прочитати усім трьом братам Пеґґі, котрі перебували в неї на вихованні. Оскільки цього важливого листа мусили підписати всі, Еліс із Пеґґі довелося взяти на себе роль суддів у складному питанні розв’язання суперечності між Вільямом, який хотів поставити багато знаків оклику та зробити на берегах чимало малюнків, і Генрі, котрий волів усі ці прикраси звести до мінімуму.

Ґосс прибув із невеличкими презентами з Лондона й одразу ж проголосив себе найщасливішою людиною в Англії, бо вирвався з міста, що тепер, під час зимових свят, зробилося найбільш ненависним у цілому світі через надто легковажне світське життя та невимовний туман, частка якого, якимось чином, проникла й у черепні коробки тих, хто вважається найкращими мізками сучасності.

Вільям задоволено всміхнувся, а Пеґґі трохи спантеличено подивилася на Генрі.

— Я сказав племінниці, що ваша любов до Лондона перевищує любов до життя,— сказав Генрі Ґоссу.

— І це — найщиріша правда,— відповів гість.— Але це не робить честі життю.

Потім Ґосс повернувся до Вільяма, котрий стояв біля каміна й потроху цмулив свій херес. Його тон із веселого та чарівливого раптом перетворився на дуже формальний, коли він звернувся до Вільяма.

— Чи можна висловити моє величезне задоволення тим, що бачу вас знову? Я читаю вас уже багато років. Ми зі Стівеном Леслі маємо ту саму звичку читати вас із братом, що приносить нам однакове задоволення. Серед нинішніх письменників я дуже рідко знаходжу когось, хто писав би з вашою чіткістю, силою і заразом із такою, якщо можна так сказати, поетичністю.

Вільям усміхнувся, кивнув і сказав, що дотримується тієї самої думки про Ґосса. Еліс, здавалося, світилася від щастя, що знайшовся гість, який, напевно, не роздратує Вільяма. Вона всміхнулася до Генрі, на знак порозуміння.

Коли подали страви, Ґосс розказав їм про полеміку довкола молитовного дня, оголошеного з приводу поразки в битві з бурами[66]. Генрі помітив, що сам Ґосс уникає чіткого визначення власного ставлення до справи, а тільки переповідає почуту розмову Принца Валійського з лордом Рендольфом Черчиллем, містером Асквітом і містером Альфредом Остеном. Доки гість у подробицях знайомив їх із думкою кожної із перерахованих вище впливових осіб, значущим поглядом нагороджуючи кожного за столом, Генрі зауважив, що кожного разу коли Ґосс проголошував чергове відоме ім’я, Еліс дедалі більше хвилюється й дивиться на Вільяма якось дуже дивно, як ніколи до того, майже погрозливо.

— Так,— сказав Вільям, коли в розповіді Ґосса виникла невеличка пауза,— я писав у «Таймс» із цього приводу, але вони не спромоглися надрукувати мого листа.

— Вільяме,— урвала його Еліс.

— Листа до «Таймс»? — запитав Ґосс.— І на бік якої зі сторін ви стали?

Вільям завагався, а потім сфокусував погляд на якійсь точці посеред столу.

— Я написав, що приїхав до цієї країни з рідної мені Америки і що вбачаю певну суперечливість у призначенні молитовного дня, а також запропонував упровадження принципів, вироблених одним із перших переселенців до Монтани, котрі, на мою думку, зможуть усіх задовольнити.

— І в чому вони полягають? — поцікавився Ґосс.

— Нашому переселенцеві стрівся дуже великий і сердитий ведмідь гризлі, побачивши якого він упав на коліна й почав молитися такими словами: «Боженьку, я ні’оли ни просив тибе про допомогу і типер теж ни проситиму. Тільки будь таким ласкавим і ни помагай цьому клятому видмідю!». «Таймс», у своїй мудрості, не надрукувала мого листа.

— Сподіваюся, зворотньою адресою ти вказав прерію,— сказав Генрі.

— Своєю зворотньою адресою я вказав Лемб-Хаус, Рай,— відповів Вільям.

— Гадаю, саме в цьому полягає одна з найголовніших відмінностей між Сполученими Штатами та нашою країною,— сказав Ґосс.— Тут ми багато чого знаємо напевно, і те, що «Таймс» не надрукує такого листа, навіть не викликає сумніву.

—