read-books.club » Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

326
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 111 112 113 ... 147
Перейти на сторінку:
пробощ.

— Цей пан офіцер розмовляє польською, — випередив нас вікарій, — і він собі бажає, щоб ми відправили святу месу, бо пані, яка його супроводжує, бажає месу послухати.

— Але ми обоє сьогодні вже месу відправляли, — запротестував старший зі священиків. — А більш ніж одну на день не належить. І не можна так, що хтось прийде і буде в нас вимагати.

— Мене то не обходить, — відповів я.

— Вірю. Але якщо пані хоче послухати месу, то вона є католичкою, а тому постанови нашої віри для неї неістотними не є. А отже… — тягнув священик.

— Дияконе… — сказала Дзідзя з-за мого плеча. Урвала його, і він замовк.

Сказала це дуже тихо. Майже просичала. Сказала це так, як виходить вимовляти щось лише у справжніх аристократів. Річ не в крові; так вдавалося говорити моїй матері, хоч вона була міщанкою, так умів говорити мій батько, хоч його кров була лицарська вже сімсот років, завжди.

Священики скулилися від тієї мови. Бо їх було навчено, бо вони завжди знали, вони завжди знали, хто, яка жінка зможе до них так промовити, таким тоном, такими словами, у такий спосіб.

— Дияконе, — повторила Дзідзя. — Я хочу послухати месу. Я не «хтось».

Лиця над сутанами видовжилися. Хвилину мовчали.

— Звісно, я не мав на увазі вельможну пані. Прошу пробачення, — покірно прошепотів пробощ. — Прошу зачекати в костелі.

Так раби цього світу відповідають панам цього світу. І паніям. А тобі запекло, Константи, хоча ти все ж серцем і душею належиш до світу панів, хоч ти й не раб, однак тобі це запекло, за хвилю ти вже був на боці цього священика, хоча стояв перед ним у німецькому мундирі з кулеметом під пахвою. Але ж ти знаєш, Константи, знаєш, що таким є цей світ, що мають бути і завжди будуть пани і слуги, що прірва між ними більша, ніж прірва між спасенними і проклятими, які перебувають на різних кінцях людства.

Хай то буде римський сенатор і його невільник, барон у кольчузі та його хлоп, bellator і laborator, чи Дзідзя і той пробощ із хлопським лицем, чи будь-яка інша конфігурація тих двох первинних та зосібних людськостей, пани і слуги.

А я за хвилю був уже на боці того священика, хоча й стою перед ним у німецькому мундирі. Хоча я точно знаю, що насильство і погрози, на яких стоїть кожна влада, є найпростішою, найпоширенішою матерією світу. І от просто зараз, зараз мені це не подобається, а я ж стільки сміявся з різних застільних соціалістів, коли ще існували нормальні кав’ярні зі столиками, а в них — соціалісти, ми собі дерли з них лаха, а вони спалахували святим обуренням і мали нас за сволоту, привілейовану сволоту, яка розбивається в своїх автівках, і в гріш не ставлячи кривди інших людей, і ми ж таки всі знали, такі, як Яцек чи я, що нас слушно вважають такою сволотою, але ми також знали, що так мусить бути, що так уже влаштовано цей світ, що в ньому мають бути такі, як ми, і такі, як вони, а ми і наші діти можемо опинитися з будь-якого боку цієї стіни, але стіна між панами і слугами мусить існувати, а тому існуватиме.

Увійшли до костелу. Дзідзя сховала волосся під єдвабну хустку, розфарбовану кольоровими квітами. У костелі бридка готика, обліплена гидким бароко. Зацікавила мене одна з каплиць.

— О, тут похований Кохановський, — здивувався я.

— Яке то щастя, що я не вимагаю від чоловіка ерудованості, — засміялася Дзідзя.

А я від цього навіть засоромився.

Ми всілись на лавці.

У труні під долівкою костелу лежав Ян Кохановський.

Але без голови, Костоньку, голову витягли з його гробівця, потім виявиться, що помилились тілами, що його голова лежить у гробниці дружини, а з його гроба голову його дружини якась гієна витягла для своїх нащадків, і вона лежить у схронах музею Чарторийських; не та голова, ні — ту голову, національну реліквію, сховано в палаці в Сєняві, над тією й не над тією ламають голови дослідники. Але тебе це, Костоньку, геть не обходить, правда ж?

До костелу заходить священик, його дрібна постать виопуклилась, загорнута в шари літургійних шат. А за ним маленький міністрант, і Бог його знає, звідки він так швидко взявся.

Пробощ на вас ані разу не глянув. Міністрант не трусився від страху. Дзідзя підводиться, ти за нею.

Дзідзя підвелась, я вслід за нею, так і буду за нею повторювати.

Священик уклонився на бічний вівтар, муркнув латиною, що там належить, хресне знамення.

Не те щоб я ніколи не ходив на месу. Ходив, у Ґрудзьондзі, а потім і в Теребовлі, з уланами, хоча в особистий питальник завжди за намовою матері вписував «євангеліст», але до костелу ходив, бо не хотів відставати від інших, до комуни не приставав, тож усі були тим дуже задоволені, гордилися мною, що я так добре можу зорієнтуватися в ситуації, але такого й чекають від крутого перця: тримається свого, ставлячись до вищого від себе з належною повагою. Але ніхто там, зрештою, жодним християнством не переймався, зрештою, то були не старі баби, а молоді офіцери, улани — до костелу ходити треба, бо треба, решту залишаємо попам і сільським тіткам. То я й ходив, залишаючи решту хоч би й дияволу.

Священик і міністрант обмінялись зауваженнями латиною, які, мабуть, уже були вступом до меси.

Дзідзя сиділа, вставала і падала на коліна, священик і міністрант далі правили своє ремесло, кланяючись, клякнучи мало не щохвилини і мурмочучи якісь формулки.

— І вибав мене, Господи, від людей неправедних і несправедливих, — сказала Дзідзя, не стишуючи голос до шепоту.

— Що? — здивовано запитав я.

— Ab homine iniquo et doloso erue me, — відповіла. — Священик так прошепотів, латиною, а я тобі переклала, Костоньку, бо подумала, що тобі сподобається.

— А ти чуєш, про що вони там балакають? — здивувався я.

— Та нащо мені чути, я просто знаю, що вони там балакають, — усміхнулася Дзідзя.

Я в цій ситуації нічого не розумів. Священик балакав своє. На вівтарі горить лампадка.

— Я почекаю біля автівки, — прошепотів я Дзідзі на вухо, прошепотів, бо мене не вистачило на те, щоби сказати це вголос.

— Spera in Deo, quoniam adhuc confitebor illi: salutare vultus mei, et Deus meus[173], — сказав священик.

Ти вийшов. Я вийшов. Йобаний Кохановський хуй собачий. Йобані попи. І Дзідзя. Грають, усі мною грають, ніби я м’ячик, ніби я й п’яти злотих не вартий. Закинув пістолет-кулемет на плече і

1 ... 111 112 113 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"