Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

мене не дивувала, — продовжив Емброуз після короткої мовчанки. — Можу назвати багато англійських парафій, де все ще існують такі ритуали, про які дівчина наслухалася в дитинстві, — таємні, але на диво тривкі й живучі. Ні, як на мене, дивною та страшною є сама історія, а не її продовження, адже я завжди вірив, що диво народжується саме в душі.

Уривок життя

I

Едвард Дарнелл пробудився зі сну, в якому йому привидівся прадавній ліс з кришталево чистим джерелом, оповитим легким сивим серпанком, що коливався над ним у мерехтливому спекотному повітрі. Розплющивши очі, він побачив, що кімнату заливає яскраве сонячне світло, яке виблискувало на нових полірованих меблях. Дружини поруч не було, і він, дещо спантеличений і вражений сном, що досі не йшов йому з голови, підвівся з ліжка і поспіхом почав одягатися, боячись спізнитися на омнібус, який зупинявся на розі рівно о 9:15. Це був високий, худорлявий чоловік з темним волоссям та чорними очима, в якому, незважаючи на рутину Лондонського Сіті, підрахунок купонів і всю ту нудну й виснажливу механічну роботу, що тягнулася з десяток літ, усе ще відчувалася якась дика грація, неначе він і справді був уродженцем прадавнього лісу і бачив, як струмить джерело з-під порослих мохом сірих скель.

На першому поверсі в кімнаті з французькими вікнами, що виходили в сад, був накритий сніданок, і, перш ніж сісти до столу, де на нього чекав підсмажений бекон, Дарнелл ніжно поцілував свою дружину. Вона мала каштанове волосся та карі очі, і хоч її вродливе обличчя зазвичай залишалося серйозним і спокійним, можна було легко уявити, як вона чекає на свого чоловіка під покровом дерев чи купається у захованому поміж скель озері.

Їм треба було багато чого обговорити, поки вони пили каву і коли Едвард їв бекон з яйцем, же йому принесла не надто метка служниця з вибалушеними очима та землистим лицем. Вони були вже рік як одружені, дуже добре ладнали між собою і лише зрідка могли просидіти більше години, не зронивши й слова, а останні кілька тижнів темою для їхніх розмов, що здавалася невичерпною, був подарунок від тітки Меріан. Місіс Дарнелл, у дівоцтві — міс Мері Рейнолдс, була донькою аукціоніста і агента з нерухомості в Ноттінґ Гілл, а тітка Меріан, що була сестрою її мами, на думку рідні, дуже нерозумно вчинила, опустившись до шлюбу з небагатим торгівцем вугіллям у Тернем-Ґрін.

Меріан повсякчас відчувала несхвальне ставлення родини до її заміжжя, а Рейнолдси з часом пошкодували про свої слова, коли торговець вугіллям збив такі-сякі статки і почав орендувати землю під забудову неподалік віл Крауч Енду — як виявилося, дуже вигідно. Ніхто й подумати не міг, що Ніксон здатен на щось у цьому житті, але вони з дружиною вже багато років жили в Барнеті у красивому будинку з еркерами, живоплотом і огородженою ділянкою. Обидві родини бачилися нечасто, бо містер Рейнолдс не досяг великих успіхів. Звісно, тітку Меріан разом з її чоловіком запросили на весілля Мері; запрошення вони не прийняли, але натомість надіслали свої вибачення разом із вишуканим набором срібних апостольських ложок. Боялися, що їхні життєві шляхи більше не перетнуться. Однак на день народження Мері тітка написала їй дуже ласкавого листа, вклавши до конверта чек на сотню фунтів «від неї з Робертом». Відколи їм подарували ті гроші, Дарнелли роздумували над тим, як ними краще розпорядитися. Місіс Дарнелл хотіла вкласти все до копійки в державні цінні папери, але містер Дарнелл наголошував на тому, що відсоткові ставки були сміховинно низькі, і після довгої розмови він таки переконав дружину інвестувати дев'яносто фунтів у надійну шахту, яка приносила прибуток у розмірі п'яти відсотків. На цьому і порішили, але решта — десять фунтів, які місіс Дарнелл наполегливо хотіла відкласти — стала предметом роздумів і суперечок, таких само безкінечних, як суперечки філософських шкіл.

Спочатку містер Дарнелл запропонував умеблювати «вільну» кімнату. В будинку було чотири кімнати: їхня спальня, кімнатка для прислуги і ще дві, вікна яких виходили в сад. В одній з них зберігалися різні коробки, шматки якихось мотузок, окремі випуски часописів «Тихі дні» та «Недільні вечори» вкупі зі зношеними костюмами містера Дарнелла, що були охайно складені й запаковані, бо він поняття не мав, що з ними ще можна зробити. У другій кімнаті теж ніхто не жив, вона стояла зовсім порожньою, і одного суботнього вечора, повертаючись омнібусом додому та міркуючи над складним питанням про те, як витратити десять фунтів, він раптом подумав про непристойну порожнечу тієї вільної кімнати, і йому спало на думку, що тепер, завдяки тітці Меріан, її можна умеблювати. Всю дорогу додому він був поглинутий цією чудовою ідеєю, але, зайшовши до помешкання, нічого не сказав дружині, оскільки вважав, що його задум ще треба відшліфувати. Він лише сказав місіс Дарнел, що повинен знову вийти у важливих справах, але пообіцяв неодмінно повернутися додому на чай о пів на сьому. Мері це анітрохи не засмутило, бо вона хотіла надолужити час, згаяний за читанням книжок з домашньої бібліотеки. Насправді, Дарнелл, сповнений фантазій з облаштування нежилої кімнати, хотів порадитися зі своїм другом Вілсоном, що жив у Фулгемі і часто давав йому цінні поради, наприклад, як розпоряджатися грішми з найбільшою для себе вигодою. Вілсон був представником торгової фірми «Бордо», тому Дарнелл переймався тим, що може не застати його вдома.

Проте його побоювання були марні. Дарнел заскочив у трамвай, що їхав по Ґолдгок-роуд, а решту дороги пройшов пішки. Він дуже зрадів, побачивши Вілсона, який порався біля клумб у саду перед своїм будинком.

— Не бачив тебе цілу вічність, — весело сказав він, вгледівши Дарнелла, що підійшов до загорожі. Заходь. Ой, геть забув, — додав він, помітивши, як Дарнелл возиться з ручкою від фіртки, намагаючись увійти. — Ти так не відчиниш. Дай я тобі покажу.

Надворі стояв спекотний червневий день, і Вілсон був одягнений в те, що поспіхом накинув на себе, повернувшись із Сіті. На ньому був солом'яний капелюх, позаду якого звисала легка хустина, захищаючи його шию від сонця, куртка вільного крою і трикотажні штани кольору вересу.

— Ось як це робиться, — сказав він, впустивши Дарнелла, — це така собі хитрість. Тобі зовсім не треба повертати ручку. Просто слід сильно натиснути, а тоді різко потягти на себе. Це мій винахід, який я хочу запатентувати. Розумієш, таким чином я