Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

— І я там був… — зауважив доктор Івес.

— Я нічого не тямлю в музиці, але залюбки слухаю будь-яку, навіть поминальний дзвін. І по радіо слухаю все, що передають: концерти, опери, про оперети взагалі мовчу, я просто дослівно гину за ними. Єдине, від чого справді в захваті, то це модинья Кайммі. А загалом я в цих справах невибаглива і мені подобається все, навіть коли доктор Теодоро просто розучує щось на своєму фаготі.

Але дона Розилда вважала, що порівнювати музику їхнього аматорського оркестру з недолугим бриньканням якихось вуличних бовдурів було би блюзнірством. Вона не мала нічого проти дони Норми, хороша жінка, доброзичлива, але смаки у неї, м’яко кажучи, простакуваті… Хоча, з іншого боку, дона Жіза викладає тільки тому, що вона американка, і хто його зна чи в себе на батьківщині їй випадало слухати музику рівня «Синів Орфея». Особисто вона, дона Розилда, дуже в цьому сумнівається. На її думку, музиканти аматорського оркестру були просто вершиною, справжнім non plus ultra високого мистецтва…

Дона Флор мовчки слухала дебати, втручаючись лише тоді, коли треба було захистити репетиції аматорського оркестру, які дона Жіза вважала «смертельною нудьгою».

— Доно Жізо, не варто перебільшувати…

— Хіба ж це я перебільшую? Ну от де ви таке бачили, щоб на репетиції запрошували друзів та родичів?

— Вони тут ні до чого, це я вас запросила… А зазвичай до них на репетиції приходять лише ті, кому це подобається. Ось коли буде концерт, я вас запрошу знову і ви самі все побачите…

Але дону Жізу це не переконало:

— Хто його знає, хіба що на концерті… Але, Флор, ти мені, звісно, вибач, та я не вірю, щоб ці дилетанти були спроможні на щось більше…

Але журналісти і музичні критики були про це іншої думки. Кожен виступ оркестру — чи по радіо, чи в музичній школі — зривав бурхливі овації й мав схвальні відгуки в пресі. Один із критиків, Фінеркаес, який стверджував, що народився в родині німецьких музикантів і чудово розуміється на цьому мистецтві, порівнював «Синів Орфея» з найкращими аматорськими оркестрами Європи, «вони не просто грають на рівні, а подекуди навіть перевершують їх». Щойно приїхавши з Мюнхена, Фінеркаес був досить таки стриманий в оцінках, але тропіки його так зачарували, що вся стриманість випарувалася й він більше ніколи не бажав повертатися на батьківщину з її засніженими холодними зимами.

Ще задовго до одруження доктор Теодоро завів альбом, в якому зберігав концертні програмки, позитивні відгуки, статті про оркестр та інші матеріали. Після одруження ці дрібні чоловікові клопоти взяла на себе дона Флор, тепер вона дбайливо плекала колекцію скромної слави доктора Теодоро. Останнім трофеєм колекції стала невеличка замітка про те, що маестро Аженор створив романс на честь дружини Теодоро Мадурейри — справжній шедевр, який оркестр саме розучує, готуючи для концертного виконання. «Коли ж нарешті нам випаде нагода відвідати концерт, що його з таким нетерпінням чекають усі справжні шанувальники музики в Баїї, — концерт неперевершених «Синів Орфея»?» — запитував журналіст. Судячи з усього, в аматорського оркестру було чимало палких прихильників.

Дона Флор і далі уважно стежила за суперечкою про рівень музики оркестрантів, вона так заглибилась у предмет дискусії, що геть забула про проблеми Марилди, хоча вони теж стосувалися музики, співу та заборон. Про останню сварку Марилди та її матері дона Флор дізналася з вуст самої дівчини. А спалахнула вона після того, як за протекцією Освалдиньйо Марилда познайомилася з таким собі Маріо Авґусто, директором юнацької радіостанції «Амараліна», і той пообіцяв взяти її на прослуховування, а якщо їм підійдуть Марилдині вокальні дані, він запевнив, що підпише з нею угоду про участь у щотижневому шоу. На жаль, Освалдиньйо не вдалося влаштувати її краще.

Подальші події випали з поля зору дони Флор. Поринувши з головою у свої справи, вона дедалі менше приділяла уваги Марилді. Тож не дивно, що про шалений успіх дівчини на прослуховуванні вона довідалася тільки після їхньої з матір’ю сварки. Річ у тім, що Маріо Авґусто так зачарував голос Марилди, а надто її краса, що той вирішив підписати з нею контракт на вечірні виступи по суботах. Про високі гонорари, звісно, не йшлося, але ж вона поки що лише дебютантка, тому запропонована сума була цілком виправдана. З чернеткою контракту в руках схвильована Марилда мерщій примчала додому.

Але дона Марія до Кармо пошматувала документ.

— Я тебе виростила і виховала, щоб ти стала порядною жінкою, вийшла заміж. Тому поки житиму, я не…

— Але ж, мамо, ти обіцяла… Ти ж сама сказала, що коли мені виповниться вісімнадцять… — нагадала вона материну обіцянку, коли та вперше почула Марилдин виступ.

— Тобі ще немає вісімнадцяти…

— Але ж ось-ось буде, за якихось три місяці…

— Можеш забути про це, поки живеш зі мною під одним дахом! Нізащо!..

— Під одним дахом… Ну що ж, побачимо…

— Що саме побачимо? Відповідай, будь ласкава.

— Нічого.

Вона шукала дону Флор, цю добру душу, співчутливу порадницю, яка завжди вміла розрадити й утішити лагідним словом. Але сусідки не було вдома, а Марилда не мала сил її чекати, адже наближався вечір, а терпіти далі нестерпну материну тиранію вона не хотіла. Тож утекла з дому.

Зібрала трохи одягу, пару взуття, колекцію «Жорнал де Модиньяс», портрети співаків Франсиско Алвеса та Силвіо Калдаса, запхала все у валізу, поспіхом вибігла з дому, поки дона Марія до Кармо була у ванній, і застрибнула в трамвай.

Вирушила Марилда просто на радіостанцію «Амараліна». Дізнавшись, що дівчина втекла з дому і що вона до того ж іще неповнолітня, схвильований Маріо Авґусто, сповнений раптової відповідальності, негайно зажадав, щоб вона забиралася з його кабінету, адже йому зовсім не хотілося мати через неї неприємності. Марилда вирушила на пошуки Освалдиньйо. Вона оббивала пороги всіх можливих кабінетів, була вже й у торговельній фірмі, звідки він теж незадовго до того пішов. Звідти Марилда поїхала у Нижнє Місто, де в Освалдиньйо була запланована зустріч із його впливовими протекторами Маґальєнсами. Освалдиньйо? З радіо? Та він же щойно пішов назад у студію, знаєте адресу? Марилда знову помчала на вулицю Карлоса Ґомеса: піднялася Пагорбом Ласерда, пройшлася вулицею Чилі, зрізала шлях через площу Кастро Алвеса і нарешті, захекана та мокра від поту, зупинилася біля дверей студії. Освалдиньйо, звісно ж, там не було, але швейцар