Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Дім. Цим словом вона все частіше називала стару квартирку бабусі, яку Ед доглядав, немов вона йому рідна. Вони жили тут частіше, ніж у шикарній квартирі, знятій для Вікторії батьками. Основною причиною цього був, звичайно ж, Ед, але й сама Віка відчувала тут незрозумілий спокій.

У перші дні Тереза ​​Вацлавівна поглядала на неї підозріливо і терпіла лише заради улюбленого постояльця. Поступово їхні стосунки з насторожених, а то й ворожих, стали терпимими.

Щоб догодити Едові, Вікторія вирішила хоч чимось допомагати домочадцям. Насамперед вона купила посудомийну машину. Наступного дня Ед з'явився у будинку з пральною. Тереза ​​Вацлавівна погодилася з подібним свавіллям тільки тоді, коли Ед, включаючи нову мікрохвильову піч, заявив, що вони придбали техніку для себе.

Їхній побут поступово налагоджувався, а стосунки так і залишилися невизначеними — принаймні для Вікторії. Ось і зараз їй захотілося знову з'ясувати хоч щось.

  — Вона — не моя.

Ед перемкнув телевізор на спортивний канал. Він навіть не глянув у її бік. Просто констатував факт.

Віка відвернулася до вікна. У садку цвіли яблуні. Плоди дозріють якраз тоді, коли в неї з'явиться малюк. Цікаво, хто народиться — син чи дочка? Чи буде поряд з нею Ед на той час?

Вікторія Спінель — мати-одиначка. Батьки її зречуться.

Зітхнувши, дівчина заплющила очі. Про майбутнє думати не хотілося. Скоро вона стане величезною й неповороткою, і це лякало її набагато більше, ніж самі пологи. Віка боялася, що Еда може відвернути її зовнішній вигляд, і він вирушить шукати когось привабливішого. До того ж невідомо, як довго вони зможуть кохатися.

Вона не могла вимовити це слово вголос, але останнім часом все частіше думала про це. Найбільше їй хотілося, щоб Ед її кохав, а не тільки жадав чи жалів.

Не стримавши чергового зітхання, Віка відвернулась від квітучого садка — й одразу ж опинилася в обіймах Еда. Вона уткнулася носом у його груди і вдихнула знайомий запах — мила та машинного мастила.

«Так би завжди», — подумала Віка, але не втрималася від звичної шпильки.

— Але ти хотів би протилежного.

— Ти про що?

— Не примушуй мене повторювати. Ти все чудово чув з першого разу. — Ед мовчав, і Віка злякалася, що переборщила зі звинуваченнями. Вона підвела голову й квапливо додала: — Можеш не відповідати.

— Лялько, я не з тих, хто виправдовується. Тим більше, що вчинки зазвичай замінюють для мене слова. Я тут, поряд із тобою? Чого ти ще хочеш? Весілля?

Віка кивнула й розсердилася на себе. І Еда.

— Що в цьому поганого?

Чоловік помовчав, вивчаючи її прозорими очима.

— Припустімо, ми одружилися. І що далі?

— Ну…

— Ти впевнена, що тобі потрібний такий чоловік, як я? Не сумніваєшся, що зможеш, не червоніючи, представити мене своїм знайомим? Батькам, нарешті? Думаєш, вони зрадіють і благословлять наш шлюб? Невідомо, скільки часу мені знадобиться, щоб знайти постійну роботу з пристойною зарплатнею.

— Я не вимагаю від тебе цього.

— Зараз ні. А потім? Чи вистачить у тебе терпіння виносити можливий людський осуд і навіть елементарний жаль?

— Еде!

— Я ще не закінчив. Зараз — ти гарна жінка, хай і не без дивацтв, але з гарними зв'язками та грошима. Якщо ми одружимося, ти станеш дружиною колишнього в'язня.

— Мене це не хвилює.

— Добре. Тоді зателефонуй матері та скажи, що ти виходиш за мене заміж. Або батькові. Подивимося, як усе минеться.

Сльози, злі й безсилі, покотилися по її щоках. Вона не могла зізнатися матері, що хоче пов'язати своє життя з Едом. Що вже казати про батька.

— Ти не хочеш зі мною одружитися!

Ед долонею витер її сльози.

— Я не можу дозволити собі цю розкіш. Вловлюєш різницю?

— Ти вважаєш мене за розкіш?

Віка гикнула, і Ед раптом усміхнувся.

Як же вона його кохає!

— Звісно. Але якщо ти не перестанеш мені дошкуляти…

— Та хіба ж я…

— Лялько, ти зовсім відбилася від рук.

— Мовчу.

— Так ось, якщо ти почекаєш, поки я досягну того, що потрібно для нас обох, тоді…

— Я дочекаюсь. І буду найкращою дружиною у світі!

— Можу собі уявити. Дитячий садок! — Він притиснув її голову до своїх грудей. — У мене є запитання.

— Яке?

— Чиє прізвище ти збираєшся дати дитині?

— Я якось... — Віка планувала, що це буде прізвище Еда, але тепер не сміла попросити. — Поки що не думала над цим.

— А що про це думає його батько?

— Нічого не думає. Він не знає. Впевнена, що справжній батько — іноземець. І одружений. І, можливо, ніколи більше не приїде сюди.