Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

І вона прямує до дверей. Плавною котячою ходою підходить до панелі, швидко набирає потрібний код, розпечатуючи кімнату й озирається через плече.

− Ти йдеш? − виразно скидає брову.

Абсолютно приголомшена тим, що відбувається, я сама не помічаю, як схоплююся на ноги, прямуючи до неї.

− Звідки тобі все це відомо? – витріщаюсь на неї підозріло. — Про мене, на-агарів, їхній корабель, наш Всесвіт? Ти була там?

Адже якщо подорожі між світами та всесвітами взагалі можливі, то цілком логічно припустити, що й у цьому всесвіті хтось може вміти робити подібні речі. Інакше, я просто не розумію, звідки у неї стільки інформації. Точно не з моєї голови. Я стільки всього не знаю.

Існує ще один варіант. Ця лячна особа могла прочитати на-агарів. Адже вона навіть їхній захист якось обійшла, з'явившись тут. Але мені чомусь погано віриться.

− Так. Ти все правильно зрозуміла. Я бувала у вашому Всесвіті. Багато бачила. Багато знаю, − з усмішкою тягне гостя. − Мені доводилося мати справу і з на-агарами, і з владущою расою ашарів, і навіть з людьми. Особливо з однією з них, – дивно посміхається вона.

− А до якої раси ти сама належиш? До тієї ж, що й Чарпатчхе?

− О, ні, що ти? З родичами Чарпатчхе мене пов'язують лише взаємовигідні домовленості про співпрацю. Цей всесвіт для мене такий же чужий, як і для вас.

− Тобто ти…

− Я мандрівниця. Абсолютно не обмежена просторовими законами, – широко посміхається моя співрозмовниця.

− А як ти потрапила на цей корабель?

− Я ж кажу, закони простору на мене не діють так, як на вас. Я можу потрапити будь-куди й коли завгодно. Майже. У макровсесвіті лише деякі відгалуження для мене закриті. Але я успішно працюю над тим, щоби це змінити.

З цими словами вона ляскає долонею по панелі, і двері починають відчинятися.

− Прошу, − із запрошенням змахує рукою.

У кімнаті керування нікого не видно. І світло наче приглушене. Дивно. Здивовано насупившись, я виходжу зі спального відсіку. Моя співрозмовниця слідує за мною. І в ту ж мить все навколо починає вицвітати, зітліваючи, танучи, занурюючись у темряву.

− Що відбувається? − злякано сахаються назад. Але дверей вже нема. Нічого нема. Ні кімнати керування, ні каюти за спиною, ні самого корабля.

І раптом переді мною постає тонка постать цієї клятої «мандрівниці». Холодні пальці крижаними лещатами стискають мою голову. Мій погляд потопає у бездонній темряві її очей, розцвіченої міріадами зірок.

Тіло липким павутинням обплітає голодний чорний морок.

− Ти мене обдурила! − випльовую, намагаючись вирватися з її хватки, вибратися з цієї пастки, в яку так безглуздо потрапила.

− Ні. Що ти, дитино, − червоні губи знову посміхаються. Підступно, як я тепер розумію. − Я дійсно хочу повернути тебе додому. І домовитись із твоїми грізними на-агарами. Але мені потрібен вагомий аргумент, щоб вони погодились на мої умови. Твоє життя якраз підійде.

Зашипівши, я сіпаюся знову. Але ця гадина раптом дме мені в обличчя. І я провалююсь у сліпучу безодню.